Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 51

І через два дні після 10 серпня він повів народ скидати статуї королів. Падаючи, вони вбивали. На Вандомському майдані одна жінка, Рен Віоле, була розчавлена бронзовою статуєю Людовіка XIV, яку вона тягла мотузком за шию. Ця статуя простояла рівно сто років: поставили її 12 серпня 1692 р., а скинули 12 серпня 1792 р. На площі Конкор якийсь Генгерло назвав тих, хто руйнував статуї, «падлюками», його тут же, біля п’єдесталу пам’ятника Людовіку XV, розтерзали. Статую розбили вщент. Пізніше з неї карбували дрібні монети. Одна рука вціліла — права рука Людовіка XV, простягнена, як у римського імператора. На прохання Сімурдена, народ віддав цю руку йому, і урочиста депутація віднесла її Латюдові, що тридцять сім років пробув у підвалі Бастілії. Коли Латюд із залізним нашийником круг шиї, прикутий цепом до муру, заживо гнив у підземеллі з наказу короля, статуя якого гордо височіла над Парижем, хіба хто міг передбачити, що впаде тюрма, впаде статуя, що він вийде з своєї домовини, а в неї покладуть монархію, що він, в’язень, стане власником руки, яка підписала йому вирок, що від розпусного короля тільки й лишиться ця бронзова рука!

Сімурден належав до людей, які мають внутрішній голос і прислухаються до нього. Такі люди здаються неуважними, справді ж вони пильні.

Сімурден знав усе і не знав нічого. Він знав усе з науки і нічого не знав з життя. Звідси його прямолінійність, негнучкість. Він мав зав’язані очі, як Гомерова Феміда. В ньому була сліпа упевненість стріли, що бачить тільки ціль, у яку вона невідхильно летить. В революції немає нічого небезпечнішого за прямолінійність. Сімурден ішов уперед фатально.

Сімурден гадав, що в соціальних переворотах крайність є надійним грунтом. Така помилка властива людям, що заміняють розум логікою. Сімурден ішов далі Конвенту, далі Комуни. Він належав до Єпіскопства.

Об’єднання, що звалося Єпіскопством, бо його збори відбувалися в одному із залів старого єпіскопського палацу, було скоріше зборищем, ніж спілкою. Як і в Комуні, сюди приходили мовчазні й значущі глядачі, що, як казав Гара, «мали при собі стільки пістолетів, скільки було в них кишень». Єпіскопство було дивною мішаниною, мішаниною різних народів і водночас паризькою, що аж ніяк не виключає одне одне, бо Париж — це місце, де б’ється серце народів.

В Єпіскопстві почуття простого люду розпалювалися до білого жару. В порівнянні з Єпіскопством Конвент був холодний, а Комуна ледь теплою. Єпіскопство було одним з тих революційних формувань, що були подібні до вулканічних. В Єпіскопстві було все: і неуцтво, і дурість, і чесність, і героїзм, і гнів, і поліція. Герцог Брауншвейзький мав там своїх агентів. Там були люди, гідні Спарти, і люди, що заслуговували каторги. Більшість становили люди фанатичні й чесні. Жіронда, устами Інара, короткочасного голови Конвенту, сказала страшні слова: «Стережіться, парижани! Каменя на камені не лишиться від вашого Парижа, і колись шукатимуть місце, де він був». Ці слова створили Єпіскопство. Люди — і, як ми вже сказали, люди всіх національностей, — відчули потребу згуртуватися навколо Парижа. Сімурден приєднався до цієї групи людей.