Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 41

Маркіз був у становищі, подібному до того, в яке потрапляла така істота, коли вона, сподіваючись, що її почнуть цькувати, як страшну потвору, раптом бачила, що з нею поводяться, як з богом.

Усі очі, недавно повні страшних блискавок, спинилися на ньому з якоюсь дикою любов’ю.

Ця ватага була озброєна рушницями, шаблями, косами, кирками, киями. На всіх були великі повстяні капелюхи або коричньові вовняні шапки з білими кокардами, широкі штани по коліна, хутряні куртки, шкіряні черевики; литки у всіх голі; кожен був обвішаний силою амулетів і чоток, з довгим волоссям, деякі мали лютий вигляд, але у всіх були наївні очі.

Молодий і вродливий чоловік пройшов між цими людьми, що стояли навколішках, великими кроками піднявся на пагорок і спинився перед маркізом. На ньому, як і на селянах, був повстяний капелюх з білою кокардою на відігнутому краї, але руки він мав білі, сорочка була з тонкого полотна, а поверх куртки в нього на білому шовковому шарфі висіла шпага з позолоченою ручкою.

Зійшовши на пагорок, він кинув на землю капелюх, розв’язав шарф і, ставши на одне коліно, простяг маркізові шарф і шпагу з словами:

— Ми дійсно шукали вас і знайшли. От шпага командувача. Ці люди тепер ваші. Я був їх командиром, тепер я стаю вищий рангом — я ваш солдат. Прийміть наше покірне шанування. Наказуйте, пане генерал.

Потім він подав знак, і з лісу вийшли люди, несучи трикольоровий прапор. Вони піднялися до маркіза і поклали прапор біля його ніг. Це був прапор, який він бачив крізь дерева.

— Пане генерал, — сказав молодий чоловік, що передав йому шпагу, — це прапор, який ми відбили у синіх, що були на фермі Ерб-ан-Пайль. Монсеньйор, мене звуть Гавар. Я служив під командою маркіза Ла Руері.

— Добре, — сказав маркіз.

І, спокійно й поважно, він причепив собі шарф з шпагою.

Потім, вихопивши шпагу з ножен і махнувши нею над головою, гукнув:

— Встаньте! Хай живе король!

Всі підвелися.

І в глибині лісу почувся несамовитий і тріумфуючий вигук:

— Хай живе король! Хай живе наш маркіз! Хай живе Лантенак!

Маркіз повернувся до Гавара.

— Скільки ж вас?

— Сім тисяч.

І, спускаючись з пагорка разом з маркізом, перед яким селяни розсували кущі, Гавар продовжував:

— Монсеньйор, це дуже просто. Все це легко пояснити. Ждали тільки іскри. Республіканська об’ява, що оголошувала про ваше повернення, підняла всю місцевість на бій за короля. До того ж про вас таємно повідомив і мер Гранвіля, людина наша. Це він врятував абата Олів’є. Цієї ночі дзвонили на сполох.

— Ради чого?

— Ради вас.

— А! — сказав маркіз.

— І от ми тут.

— І вас сім тисяч?

— Сьогодні. Нас буде п’ятнадцять тисяч завтра. Це породження краю. Коли пан Анрі де-Ларошжаклен їхав до католицької армії, задзвонили на сполох, і за одну ніч шість парафій — Ізерне, Корке, Ешобруань, Об’є, Сен-Обен та Нюейль — послали йому десять тисяч чоловік. Не було бойових припасів, у одного муляра знайшлося шістдесят фунтів пороху, і пан де-Ларошжаклен відправився з цим. Ми догадувалися, що ви маєте бути десь у цьому лісі, і шукали вас.

— Так це ви атакували синіх на фермі Ерб-ан-Пайль?