Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 40

Розправа, — якщо це розправа, — мала бути дуже лютою, бо була дуже коротка. Як і всяке брутальне насильство, вона робилася вмить. Жорстокість громадянської війни дозволяє такі дикі речі.

Доки маркіз марно намагався знайти вірну догадку, вагаючись, чи йому спуститися вниз, чи лишитися тут, слухав і спостерігав, гуркіт розгрому припинився чи, краще сказати, розвіявся. Маркіз помітив, що по гущавині розсипалася буйна й весела ватага. Наче велетенський страшний мурашник розворушили під деревами. Від ферми всі кинулися в ліс. Барабани били наступ. Стріляти з рушниць перестали. Тепер це скидалося на облаву. Здавалося, когось гнали, переслідували, оточували, шукали. По всьому лісу розходився гомін, вигуки гніву й тріумфу безладно зливалися в клекотливий гамір, у якому нічого не можна було розібрати. Раптом серед цього хаосу голосів стали виділятися виразні звуки, як у клубах диму вирисовується чіткий обрис. Маркіз ясно почув крик:

— Лантенак! Лантенак! Маркіз де-Лантенак!

Це шукали його.

VI. НЕСПОДІВАНКИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

І зненацька навколо нього, з усіх боків, у заростях заблищали багнети й шаблі, у півсутінках звівся трикольоровий прапор, крик «Лантенак» пролунав у його вухах, а біля його ніг, між терновими кущами й гілками дерев, з’явились люті обличчя.

Маркіз був сам. Він стояв на вершині, видний з усіх кінців лісу. Він ледве бачив тих, що викрикували його ім’я, але його бачили всі. Якщо в лісі була тисяча рушниць, він був доброю мішенню для них усіх. Він відрізняв у гущавині тільки палаючі, звернені на нього очі.

Маркіз зняв капелюх, відгорнув його криси, відломив суху тернову колючку, вийняв з кишені білу кокарду, приколов її разом з піднятим краєм капелюха, надавши йому військової форми. Потім знову надів капелюх так, що відігнутий край відкривав його обличчя й кокарду, і промовив гучним голосом, звертаючись до всього лісу:

— Я той, кого ви шукаєте. Я маркіз де-Лантенак, віконт де-Фонтене, принц Бретонський, генерал-лейтенант королівської армії. Отож кінчайте. Цілься! Вогонь!

І, розкривши обома руками свою куртку з козячої шкури, маркіз оголив груди.

Він опустив очі, шукаючи поглядом націлені рушниці, а побачив круг себе людей, які попадали на коліна.

Залунав нестримний крик:

— Хай живе Лантенак! Хай живе наш сеньйор! Хай живе генерал!

Водночас у повітря полетіли капелюхи, радісно замахали шаблі, і по всій гущавині повитикалися палиці з начепленими на них коричньовими вовняними шапками.

Ті, що оточили його, були вандейською бандою.

Вони попадали на коліна, побачивши його.

Легенда розповідає, що в стародавніх тюрінгських лісах жили дивні істоти, порода велетнів, більш-менш подібних до людей. Римляни вважали їх страшними тваринами, германці — богами, що зійшли на землю. Отож, їх або винищували, або обожнювали, — це залежало від того, з ким вони стикалися.