Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 37

— Я передбачав, що мені, може, доведеться приймати гостя, — сказав жебрак.

Такі підземні житла трапляються в Бретані частіше, ніж думають. Селяни називають їх «печерами». Так само звуться і тайники, видовбані в мурах. Кілька горщиків, постіль із соломи або промитих та висушених водоростей, груба ряднина замість ковдри, кілька шматків губки з кресалом та каганець — оце й усі «меблі» такого житла.

Жебрак та маркіз поставали майже навкарачки і пролізли в землянку, химерно перерізану товстими коренями дерева; сіли на купі сухих водоростей, що заміняли ліжко. Між двома коренями, які створювали щось на зразок дверей, проникало трохи світла. Вже настала ніч, але очі пристосовуються до темряви і завжди можуть знайти в ній трохи світла. Бліда пляма — відблиск місяця — лежала біля входу. В кутку видно було глечик з водою, гречаний корж і каштани.

— Давайте вечеряти, — сказав бідняк.

Вони поділили каштани. Маркіз вийняв свій сухар. І вони стали їсти, відкушуючи з одного шматка і запиваючи один після одного з того самого кухля.

Вони розмовляли.

Маркіз розпитував цього чоловіка:

— То вам усе одно, чи трапляються якісь події, чи нічого не трапляється?

— Майже що так. Ви — пани, це ваша справа.

— Але от те, що діється зараз…

— Це діється десь там, угорі…

І жебрак додав:

— І потім є речі, що відбуваються ще вище: сходить сонце, місяць, він повнішає й ущерблюється. Так оце мене цікавить.

Він сьорбнув з кухля і сказав:

— Добра вода, свіжа!

І спитав:

— А вам як подобається ця вода, монсеньйор?

— Як ваше ім’я? — не відповідаючи, спитав маркіз.

— Мене звуть Тельмарш, а прозивають Жебрак.

— Знаю. Тут так говорять.

— Коли хочуть сказати старець. Прозивають мене ще й Дідом… От уже сорок років мене звуть Дідом.

— Сорок років! Але ж ви були тоді зовсім молодий?

— Я ніколи не був молодий. Це ви завжди були молоді, ви, пане маркіз. У вас ноги, як у двадцятилітнього, ви видираєтесь на високу дюну. А я ледве ходжу: пройду чверть льє і вже втомився. А в нас же з вами однакові літа. Та багаті мають ту перевагу, що їдять вони щодня. Їжа добре зберігає.

Помовчавши трохи, жебрак продовжував:

— Бідні, багаті — це жахлива річ. Звідси всі лиха. Принаймні так мені здається. Бідні хочуть бути багатими; багаті не хочуть бути бідними. Я гадаю, що в цьому вся суть. Я не втручаюсь. Події хай собі відбуваються. Я ні за кредиторів, ні за боржників. Я знаю, що є борги і їх треба платити. Та й годі. Мені більше було б до вподоби, щоб короля не вбивали, але важко пояснити, чому. На це мені можуть сказати: але ж колись людей вішали на деревах за ніщо! Та я й сам бачив, як повісили чоловіка, що мав жінку й семеро дітей, тільки за те, що він підстрелив королівську козу. Є що сказати про обидві сторони.

Він знову помовчав, а потім додав:

— Ви розумієте, я й сам гаразд не доберу: відбуваються якісь події, а я просто живу собі під небом.

Тельмарш знову на хвилину замислився, потім заговорив: