Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 36

— Що ж! Викажіть мене.

Чоловік продовжував:

— Ми обидва тут вдома: ви — в замку, я — в чагарнику.

— Досить розмов. Викажіть мене, — сказав маркіз.

Чоловік далі говорив:

— Ви ж ішли до ферми Ерб-ан-Пайль?

— Так.

— Не йдіть туди.

— Чому?

— Бо там сині.

— Відколи?

— Уже три дні.

— Жителі ферми вчинили їм опір, звичайно?

— Ні. Вони відчинили перед ними всі ворота.

— А! — сказав маркіз.

Чоловік показав пальцем на дах ферми, що виднівся на деякій віддалі між деревами.

— Ви бачите дах, пане маркіз?

— Бачу.

— А бачите, що над ним?

— Що майорить на вітрі?

— Так.

— Прапор.

— Трикольоровий, — сказав чоловік.

Це був той самий предмет, що привернув увагу маркіза, ще коли він сидів на вершині дюни.

— Здається, дзвонять на сполох? — спитав маркіз.

— Так.

— А з якої причини?

— Певно, через вас.

— А чому не чути?

— Вітер заважає.

Чоловік продовжував:

— Ви бачили об’яву?

— Так.

— Вас шукають.

І, кинувши погляд у напрямі до ферми, він додав:

— Там півбатальйон.

— Республіканців?

— Парижан.

— Гаразд, — сказав маркіз, — ходім.

І він ступив крок до ферми.

Чоловік схопив його за руку.

— Не йдіть.

— А куди ж мені йти?

— До мене.

Маркіз глянув на жебрака.

— Слухайте, пане маркіз, у мене не так добре, зате безпечно. Халупка низенька, наче льох. Замість підлоги — підстилка з моху, замість стелі — покрівля з гілля й трави. Ходім. На фермі вас розстріляють. У мене ви спокійно відпочинете. Ви ж, мабуть, втомились. А вранці сині рушать далі, і ви підете куди схочете.

Маркіз розглядав цього чоловіка.

— На чиєму ви боці? — спитав маркіз. — Ви республіканець? Рояліст?

— Я бідняк.

— Ні республіканець, ні рояліст?

— Гадаю, що ні.

— Ви стоїте за чи проти короля?

— Я не маю на це часу.

— А якої ви думки про те, що тепер діється?

— Я думаю, що не маю з чого жити.

— І все-таки ви хочете мене врятувати.

— Я бачу, що ви поза законом. А що це таке — закон, якщо можна бути поза ним? Я не розумію. А я — чи я в законі? Чи поза законом? Я нічого про це не знаю. Вмирати з голоду, — чи значить це бути в законі?

— І давно ви вмираєте з голоду?

— Все своє життя.

— І ви мене рятуєте?

— Так.

— Чому?

— Я сказав собі: «Ось іще бідніший за мене. Я хоч маю право дихати, а він і того не має».

— Це правда. І ви мене рятуєте?

— Певна річ. Ми тепер брати, монсеньйор. Я прошу хліба, ви просите життя. Ми — обидва жебраки.

— А ви знаєте, що мою голову оцінено?

— Так.

— Звідки ви знаєте?

— Я читав об’яву.

— Ви вмієте читати?

— Так. І писати теж. Чому я маю бути дурним бидлом?

— Отже, раз ви вмієте читати і прочитали об’яву, ви знаєте, що той, хто мене викаже, одержить шістдесят тисяч франків.

— Я знаю.

— Не асигнаціями.

— Так, я знаю, золотом.

— Ви знаєте, що шістдесят тисяч франків — то цілий статок?

— Знаю.

— І той, хто мене викаже, стане багатієм?

— То що?

— Багатієм!

— Я й подумав якраз про це. Побачивши вас, я сказав собі: «Той, хто викаже цього чоловіка, одержить шістдесят тисяч франків і стане багатієм! Треба швидше його сховати».

Маркіз пішов за жебраком.

Вони забралися в гущавину. Тут і містилась землянка жебрака. Це помешкання, вирите під корінням великого старого дуба, що прикриває його своїми гілками, було низьке, темне, надійно сховане від людського ока. В ньому вистачало місця тільки на двох.