Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 29

— З нори під деревом. Розумію.

— Цей чоловік — Планшено, якого називають також Королівське Серце. Ти йому покажеш цей бант. Він зрозуміє. Ти підеш потім якими хочеш дорогами до Астілейського лісу. Там знайдеш кривого чоловіка, якого називають Мускетоном і який не милує нікого. Ти йому скажеш, що я його пам’ятаю і шаную і щоб він підіймав свої парафії. Потім ти підеш до Куесбонського лісу, що за одне льє від Плепмеля. Ти даси сигнал совиним криком. З нори вийде чоловік. Це Тюо, плермельський сенешаль, що був членом так званих Установчих зборів, але людина наша. Ти йому скажеш озброїти Куесбонський замок, що належить маркізові де-Герові, який емігрував. Яри, гаї, вибалки — місцевість для нас підходяща. Пан Тюо чесна й розумна людина. Потім ти підеш до Сент-Уен-ле-Туа, поговориш з Жаном Шуаном, що, на мій погляд, є справжній ватажок. Потім підеш до Віль-Англозького лісу, там ти побачиш Гіттера, якого називають Сен-Мартеном, ти йому скажеш наглядати за Курменілем, зятем старого Гупіля з Префельна і ватажком аржантонських якобінців. Запам’ятай усе гаразд. Я нічого не пишу, бо не треба нічого писати. Ла-Руері написав листа — і все пропало. Потім ти підеш до Ружефейського лісу, де є М’єлет, що перестрибує через ярки, спираючись на довгу жердину_.

— Вона в нас зветься «фертом».

— А ти так умієш?

— Хіба я не бретонець і не селянин? Ферт — наш перший друг. Він посилює наші руки і здовжує наші ноги.

— Тобто ослаблює ворога і скорочує дорогу. Добре знаряддя.

— Одного разу я своїм фертом відбився від трьох жандармів, хоч усі вони були з шаблями.

— Коли це було?

— Десять років тому.

— Коли був король?

— Еге.

— Ти, значить, бився, коли був король?

— Еге.

— Проти кого?

— Далебі не знаю. Я провозив сіль.

— Он як!

— Це звалося боротися проти соляних податків. Хіба соляні податки і король те ж саме?

— Тобі цього не втямити.

— Я прошу монсеньйора ласкаво вибачити, що спитав монсеньйора.

— Ну, далі. Ти знаєш Ла-Тург?

— Чи я знаю Ла-Тург! Я ж звідти.

— Як?

— А так, що я з Паріньє.

— Справді, Ла-Тург біля Паріньє.

— Чи знаю я Ла-Тург! Великий круглий замок — родовий замок моїх сеньйорів! У ньому великі залізні ворота, які відокремлюють новий будинок від старого і які й з гармати не проб’єш. У новому будинку є славнозвісна книга святого Варфоломія, яку приїжджають дивитися з цікавості. Там у траві багато жаб. З цими жабами я грався зовсім малим. А підземний хід! — я його знаю. Може, крім мене, ніхто про нього й не знає.

— Який підземний хід? Я не знаю, про що ти кажеш.

— Це від тих часів, коли Ла-Тург бував у облозі. Люди могли рятуватися в замку, пробираючись підземним ходом у ліс.

— Справді, такий підземний хід є в замку Жупельєр, в замку Юноде і в Кампеонській башті. Але нічого подібного немає в Ла-Тургу.

— Ні, є, монсеньйор. Я не знаю тих ходів, про які монсеньйор каже. Я знаю тільки хід у Ла-Тургу, бо я з того краю. І треба сказати, що ніхто, крім мене, того ходу не знає. Про нього не говорять, це заборонено, бо цим ходом користувались під час воєн пана де-Рогана. Мій батько знав таємницю і показав мені. Я знаю, як туди зайти і вийти. Я можу пройти цим ходом з лісу в башту і з башти в ліс, так що мене ніхто не побачить. Вороги мажуть увійти в замок, а там уже нема нікого. От що таке Ла-Тург. О, я його знаю!