Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 28

— Монсеньйор, — сказав Гальмало, — ми тут біля гирла Куенона. З правого боку Бовуар, а з лівого — Гюїн. Дзвіниця перед нами — це Ардевон.

Старий нахилився над човном, узяв один сухар, поклав його в кишеню і сказав Гальмало:

— Візьми решту.

Гальмало поклав рештки м’яса та сухарів у мішок і взяв мішок на плечі. Зробивши це, він сказав:

— Монсеньйор, чи вести вас, чи йти за вами?

— Ні те, ні те.

Гальмало здивовано дивився на нього. Старий продовжував:

— Ми розійдемося, Гальмало. Бути вдвох нема чого. Треба бути з тисячею або самому.

Він спинився, вийняв з кишені бант із зеленого шовку, дуже схожий на кокарду з вишитою на ньому золотою лілією. Він спитав:

— Ти вмієш читати?

— Ні.

— Це добре. З людиною, що читає, зазнаєш мороки. У тебе добра пам’ять?

— Так.

— Це добре. Слухай, Гальмало. Ти підеш праворуч, а я ліворуч. Я поверну до Фужера, ти — до Бузужа. Не кидай свого мішка, він надає тобі вигляду селянина. Зброю сховай. Виріж собі десь ціпок. Пробирайся житами, вони високі. Просувайся за огорожами. Іди навпростець через поля. Уникай прохожих. Обминай шляхи й мости. Не заходь до Понторсона. Ага, ти муситимеш переправитись через Куенон. Як ти це зробиш?

— Перепливу.

— Добре. Потім є й брід. Ти знаєш, де він?

— Між Ансе і В’є-В’єлем.

— Гаразд. Ти справді з цього краю.

— Але надходить ніч. Де монсеньйор спатиме?

— Я сам про себе подбаю. А де ти спатимеш?

— Десь у дуплі. До того, як стати матросом, я був селянином.

— Кинь свою моряцьку шапку, вона зраджує тебе. Десь роздобудеш селянську.

— О, якийсь картуз дістати легко. Перший рибалка відступить мені свій.

— Добре. Тепер слухай. Ти знаєш ліси?

— Всі.

— Всього краю?

— Від Нуармутьє до Лаваля.

— Знаєш і назви?

— Знаю ліси, знаю назви, знаю все.

— Ти нічого не забудеш?

— Нічого.

— Добре. Тепер слухай уважно. Скільки льє ти можеш пройти за день?

— Десять, п’ятнадцять, вісімнадцять, двадцять, коли треба.

— Буде треба. Не забудь ні слова з того, що я тобі скажу. Ти увійдеш у ліс Сент-Обен.

— Біля Ламбала?

— Так. Край яру, що між Сен-Рієлем і Пледельяком, є великий каштан. Ти спинишся під ним. Ти не побачиш нікого.

— Але це не завадить комусь там бути. Знаю.

— Ти подаси сигнал. Ти вмієш давати сигнал?

Гальмало надув щоки, повернувся до моря, і почулося гугукання сови. Воно пролунало наче з нічних глибин; було воно дуже схоже й зловісне.

— Добре, — сказав старий. — Ти це вмієш добре.

Він простяг Гальмало бант з зеленого шовку.

— Ось мій бант командувача. Візьми його. Треба, щоб поки що ніхто не знав мого імені. Але цього банта досить. Квітку лілії на ньому вишивала королева у Тампльській в’язниці.

Гальмало став на одне коліно. Він з трепетом узяв бант з лілією і підніс його до губ; але спинився, немовби не наважуючись поцілувати.

— Чи смію я? — спитав він.

— Так, адже цілуєш ти розп’яття.

Гальмало поцілував квітку лілії.

— Встань, — сказав старий.

Гальмало підвівся і сховав бант на грудях.

Старий продовжував:

— Слухай уважно. Ось гасло: «Повставайте. Ніякого милосердя». Отже, у Сент-Обенському лісі ти даси сигнал. Даси його тричі. Після третього разу ти побачиш чоловіка, що вийде з-під землі.