Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 159

— Добре.

Потім, хитаючись, дотягся до факела, що горів обіч залізних дверей, поклав пістолет на землю, витяг факел і, підтримуючи лівою рукою кишки, він правою рукою підніс факел до сірчаного гноту.

Гніт зайнявся, Іманус кинув факел, що горів на підлозі, схопив свій пістолет і, впавши на плити, ще підвівся на лікті і рештою свого дихання став роздмухувати вогонь.

Полум’я побігло по гноту, пройшло за залізні двері і досягло мостового замка.

Побачивши, що його гидотний замір удався, можливо, більше задоволений з свого злочину, ніж з своєї відваги, цей чоловік, що міг бути героєм і був тільки вбивцею, усміхався вмираючи.

— Вони пам’ятатимуть про мене, — пробурчав він. — На їхніх малятах я мщуся за нашого короля, ув’язненого в Тамплі.

XIV. ІМАНУС ТЕЖ ВІДХОДИТЬ

В цей момент почувся великий тріск, скриня з силою була перекинута і відкрила прохід для чоловіка, що вскочив у залу з шаблею в руці.

— Це я, Радуб. Мені набридло чекати. Я рискнув зайти. Хай мене вб’ють. Все одно, комусь я розпоров живіт. Тепер я хочу атакувати вас усіх. Чи йде хто за мною, чи ні, однаково. Скільки вас тут?

Радуб справді був сам.

Після бійні, яку вчинив Іманус на сходах, Говен, боячись якоїсь замаскованої міни, відкликав своїх людей і радився з Сімурденом.

Радуб, держачи шаблю в руці і стараючись роздивитися в цій темряві, яку ледве освітлював факел, повторив своє запитання:

— Я сам. Я сам-один. Скільки вас тут?

Не почувши відповіді, він рушив далі. Факел, перед тим як погаснути, яскраво спалахнув і освітив увесь зал.

Радуб побачив дзеркальце на стіні, підійшов до нього, поглянув на своє закривавлене обличчя й поранене вухо і сказав:

— Здорово розписали.

Потім він повернувся, здивовано бачачи порожній зал.

— Немає нікого! — скрикнув він. — Нікогісінько.

Він помітив повернутий камінь, отвір і сходи.

— А, розумію. Вони втекли. Заходьте, товариші, заходьте. Їх тут нема. Втекли. Намазали салом п’яти, дали драла. Ця клята стара башта має таємні проходи. Ось діра, крізь яку вони пролізли, каналії. Як тут покладеш край Піттові та Кобургові, коли тут такі штучки? Сам чорт прийшов їм на допомогу! Немає нікого!

Пролунав постріл з пістолета, куля зачепила його лікоть і вдарилася об мур.

— Але ні! Хтось є. Хто це послав мені такий ніжний привіт?

— Я, — відповів хрипкий голос.

Радуб придивився і побачив у півтемряві якусь постать. Це був Іманус.

— А! — крикнув Радуб. — Я маю одного. Інші втекли, але ти, голубчику, не втечеш.

— Ти так гадаєш? — відповів Іманус.

Радуб зробив один крок і спинився.

— Слухай, чоловіче, що лежиш на землі, хто ти такий?

— Я той, що лежить на землі і сміється з тих, які стоять.

— Що то в тебе в правій руці?

— Пістолет.

— А в лівій?

— Мої кишки.

— Я беру тебе в полон.

— Спробуй.

І Іманус, дихнувши останнім своїм подихом на сірчаний гніт, сконав.

Через кілька хвилин Говен та Сімурден і всі інші були в залі. Всі побачили отвір у стіні. Обшукали всі закутки. Обдивилися сходи: вони виводили в яр. Сумніву не було, обложені втекли через цей прохід. Підняли Імануса. Він був мертвий. Говен з ліхтарем у руці оглядав камінь, що відкрив прохід обложеним. Йому говорили колись про цей обертний камінь, але він теж вважав це за казку. Пильно розглядаючи камінь, він помітив щось написане олівцем. Присвітивши ліхтарем, він прочитав: