Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 157

Маркіз упізнав Гальмало.

XII. РЯТІВНИК

— Це ти, Гальмало?

— Я, монсеньйор. Тепер ви добре бачите, що камені, які обертаються, існують, і що звідси можна вийти. Я прибув вчасно, але поспішайте. Через десять хвилин ви будете в гущавині лісу.

— Господь всемогутній, — сказав священик.

— Рятуйтесь, монсеньйор, — скрикнули всі.

— Спершу ви всі, — сказав маркіз.

— Ви перший, монсеньйор, — сказав абат Тюрмо.

— Я останній.

І маркіз додав суворим голосом:

— Боротьба великодушності ні до чого. Ми не маємо часу на ніжності. Ви всі поранені. Я вам наказую жити і рятуватися. Швидше скористайтеся цим виходом. Дякую, Гальмало.

— Пане маркіз, — сказав абат Тюрмо. — Ми повинні будемо розлучитися?

— Унизу? Розуміється. Втікати можна тільки поодинці.

— А монсеньйор призначить нам побачення?

— Так. На галявині в лісі. Біля каменя Говенів. Ви знаєте місцевість?

— Знаємо всі.

— Я там буду завтра опівдні. Всі, хто може ходити, хай прийдуть туди.

— Ми всі там будемо.

— І ми знову почнемо війну, — сказав маркіз.

Тимчасом Гальмало, натискуючи на обертний камінь, хотів перевірити, чи можна його повернути знову. Це йому не вдавалося. Закрити вхід не було змоги.

— Монсеньйор, — сказав він, — поспішаймо, камінь не рухається. Я зміг відкрити прохід, але я не можу його закрити.

Камінь справді наче примерз до свого шарніра. Зрушити його не було ніякої можливості.

— Монсеньйор, — сказав Гальмало, — я сподівався закрити прохід для синіх, і, зайшовши сюди, вони б нікого не знайшли і нічого б не зрозуміли. Вони подумали б, що ви розтанули, як дим. Але от камінь, що не хоче повертатися. Ворог знайде прохід відкритим і зможе кинутися переслідувати. Тож не втрачаймо і хвилини. Швидше всі на сходи.

Іманус поклав руку на плече Гальмало.

— Товаришу, скільки часу треба, щоб пройти звідси до безпечного місця в лісі?

— Ніхто не поранений серйозно? — спитав Гальмало.

Йому відповіли:

— Ніхто.

— Ну, тоді досить чверть години.

— Отже, якщо вороги не зайдуть сюди раніше, як за чверть години, то…

— Вони можуть гнатися за нами скільки хочуть і не наженуть.

— Але, — сказав маркіз, — вони будуть через п’ять хвилин, бо ця стара скриня не затримає їх довго. Кілька ударів прикладом розіб’ють її на тріски. Чверть години! Хто затримає їх на чверть години?..

— Я, — сказав Іманус.

— Ти, Гуж-ле-Брюан?

— Я, монсеньйор. Слухайте. Із нас семи п’ять поранених. Я не маю й подряпини.

— І я теж, — сказав маркіз.

— Ви вождь, монсеньйор. А я солдат. Вождь і солдат — це не однаково.

— Я це знаю, ми маємо різний обов’язок.

— Ні, монсеньйор, і я і ви ми маємо той самий обов’язок, — врятувати вас.

Іманус повернувся до товаришів.

— Товариші, треба затримати ворога якомога довше і не дати йому змоги переслідувати. Слухайте. Я не втратив жодної краплини крові і зберіг всю свою силу. Я зможу довше протриматися, ніж хто інший. Ідіть і залишіть мені вашу зброю. Я добре нею скористаюся. Я обіцяю затримати ворога на добрі півгодини. Скільки в нас заряджених пістолетів?