Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 155

Говен, не менш, ніж вони, здивований пострілами на сходах за барикадою, не міг втямити, звідки прийшла допомога, але, не витрачаючи часу, щоб це зрозуміти, скористувався з неї, перескочив разом з своїми людьми через барикаду і погнався за обложеними до другого поверху.

Там він знайшов Радуба.

Радуб віддав честь і сказав:

— Одну хвилиночку, командире. Це я стріляв. Я згадав про Доль і зробив, як ви. Я взяв ворога між два вогні.

— Добрий учень, — сказав Говен, усміхаючись.

Коли довго пробути в темряві, очі пристосовуються до неї, як очі нічних птахів. Говен помітив, що Радуб увесь закривавлений.

— Але тебе поранено, товаришу.

— Не звертайте уваги, командире. Що значить — одним вухом більше чи менше? Я дістав також удар шаблею, але це пусте. Коли розбиваєш шибку, завжди подряпаєшся. А потім — це не тільки моя кров.

В залі другого поверху, здобутому Радубом, зробили ніби перепочинок. Принесли ліхтар. Сімурден та Говен радилися. Справді, було над чим замислитися. Нападаючі не знали дійсного становища обложених, не знали, що в тих закінчилися бойові припаси і майже не було пороху. Третій поверх був останньою їх твердинею. Нападаючі могли думати, що під сходи підкладено міну.

Чого вони були певні, так це що ворог не може втекти. Ті, що лишилися ще живі, були немов під замком. Лантенак потрапив у пастку.

Мавши таку певність, можна було собі дозволити пошукати деякий час кращого способу нападу. Вони мали вже досить убитих. Треба було постаратися втратити далі якомога менше.

Риск цієї вирішної атаки був великий. Можна було сподіватися, що їх зустрінуть лютим вогнем.

Бій на час припинився. Нападаючі, захопивши нижній і другий поверхи, ждали команди начальника, щоб продовжувати штурм. Говен та Сімурден радилися. Радуб мовчки слухав їхню розмову.

Він знову виструнчився і, віддаючи честь, нерішуче сказав:

— Командире!

— Що таке, Радуб?

— Я маю право на маленьку нагороду?

— Певна річ. Проси все, що ти хочеш.

— Я прошу, щоб мене послали першого.

Йому не можна було відмовити. А втім, він зробив би це й без дозволу.

XI. ПРИРЕЧЕНІ

Доки на другому поверсі радилися, на третьому поверсі споруджували барикаду. Успіх викликає лютість, безнадія — шаленість. Два поверхи мали зійтися в несамовитім бою. У можливості перемоги є щось п’янке. Це була б одна з найдужчих людських сил, якби не існувало відчаю.

Угорі панував відчай.

Відчай спокійний, холодний, зловісний.

Прибувши до цього залу, після якого для них уже нічого не лишалося, обложені насамперед подбали загородити вхід. Замикати двері було ні до чого, краще було загородити сходи. В таких випадках перешкода, через, яку можна бачити й стріляти, далеко краща, ніж замкнені двері.

Факел, який Іманус увіткнув у підфакельник і запалив біля сірчаного гнота, освітлював кімнату.

В кутку залу обложені знайшли важку й велику дубову скриню. В такі скрині складали одяг, доки не з’явилися комоди з висувними шухлядами.

Вони витягли цю скриню і поставили її сторч у дверях. Поверх неї ледве могла пролізти людина, їм це було дуже зручно, щоб бити нападників поодинці. Тільки навряд чи вони зважилися б на такий риск.