Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 149

— Якою?

— Слухайте.

— Говори.

— Ви мене ненавидите?

— Так.

— А я вас люблю. Я ваш брат.

Голос з вершини башти відповів:

— Так, Каїн.

Голос Сімурдена зазвучав якось особливо, в ньому були водночас і гордість, і лагідність:

— Ображайте, але слухайте. Я прийшов сюди парламентером. Так, ви мої брати. Ви бідні спантеличені люди. Я ваш друг. Я світло і говорю з темрявою. Світло завжди прагне братства. Хіба ми не маємо одну спільну матір-батьківщину? Слухайте ж. Ви дізнаєтеся пізніше, або ваші діти дізнаються, або діти ваших дітей, що в усьому, що діється в цей момент, позначаються вищі закони. Доки надійде той час, коли всі, навіть і ви, зрозуміють це, коли всі пристрасті, навіть і наші, втишаться, хіба ніхто не зглянеться над вашою темрявою? Я йду до вас, я вам пропоную мою голову, я роблю більше — я простягаю вам руку. Я прошу у вас милості загубити мене, щоб врятувати вас. Я маю необмежену владу і зможу зробити те, про що говорю. Це вирішний момент, я роблю останню спробу. Так, до вас говорить громадянин, республіканець, якому ви не довіряєте, але в ньому багато лишилося від священика. Громадянин б’ється з вами, а священик вас благає. Слухайте. Багато з вас мають жінок і дітей. Я стаю на оборону ваших дітей і ваших жінок, я обороняю їх проти вас. О, браття мої…

— Ну, завів проповідь! — глузливо вигукнув Іманус.

Сімурден продовжував:

— Браття мої, не допустіть, щоб пробило страшну годину. Почнеться жахна різанина, багато з нас, що стоять перед вами, не побачать сходу сонця ранком. Так, багато з нас загине, а ви всі, всі помрете. Майте милость до самих себе. Для чого марно проливати кров? Для чого вбивати стільки людей, коли досить двох?

— Двох? — спитав Іманус.

— Так. Двох.

— Кого?

— Лантенака і мене.

І Сімурден підвищив голос:

— Двоє людей тут зайвих: Лантенак для нас, я для вас. От що пропоную я вам, і ви врятуєте життя кожного: видайте нам Лантенака і візьміть мене. Лантенака гільйотинують, а ви зробите зо мною все, що схочете.

— Слухай, попе, — прогарчав Іманус, — якби ми дістали тебе до своїх рук, ми б спалили тебе живого на малому вогні.

— Згоджуюсь, — сказав Сімурден.

І продовжував:

— Ви, засуджені, що є в цій башті, ви можете через годину бути вільними. Я вам приніс порятунок. Приймаєте ви його?

Іманус вибухнув люттю.

— Ти не тільки злочинець, ти божевільний. Чого ти прийшов нас турбувати? Хто тебе просив говорити з нами? Щоб ми видали монсеньйора! Що ти хочеш?

— Я пропоную вам свою голову…

— Твою шкуру. Бо ми обдеремо тебе, як собаку, кюре Сімурден. Та тільки твоя шкура не варта його голови. Іди геть.

— Це буде жахна річ. Востаннє кажу, подумайте.

Під час цих зловісних переговорів, які чути було і всередині башти, і навколо неї, зайшла ніч. Маркіз де-Лантенак мовчав і не втручався. Вождям властивий цей жорстокий егоїзм. Це одно з прав відповідальності.

Іманус крикнув через голову Сімурдена:

— Гей, ви, люди, що нападаєте на нас! Ми вам зробили свої пропозиції і нічого не можемо додати. Приймайте їх, а як ні, то буде лихо! Згоджуєтесь? Ми вам повертаємо трьох дітей, які є в башті, а ви нам даєте змогу вільно пройти і врятувати життя усім нам.