Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 148

— Але… там видно буде, — сказав Говен.

— Отже, командире, з часу бою в Долі ви нас бережете. Нас усе ще дванадцять.

— То що?

— Нам це прикро.

— Ви в резерві.

— Нам більше до вподоби бути в авангарді.

— Але ви потрібні мені, щоб вирішити успіх в кінці штурму. І я вас бережу.

— Даремно.

— Все одно. Ви ж будете в штурмовій колоні, наступатимете.

— Позаду. А право парижан іти попереду.

— Я про це подумаю, сержанте Радуб.

— Подумайте про це зараз, командире. Така добра нагода. Можна дати доброго гарту і дістати незгірш. Тург обпече пальці, що його торкнуться. Ми просимо милості бути там.

Сержант замовк, покрутив вус і продовжував схвильованим голосом:

— І потім, бачите, командире, у цій башті наші малята. Там наші діти, діти батальйону. Троє наших дітей. Цей паскудний йолоп, якого називають Згубою Синіх та Іманусом, цей Буж-ле-Грюан, чи Гуж-ле-Брюан, чи Фуж-ле-Трюан, чи чорт його знає, як його там звати, цей клятий демон загрожує нашим дітям. Нашим дітям, нашим крихіткам, командире. Нехай хоч земля провалиться, ми не допустимо, щоб з ними сталося нещастя. Чуєте, командире? Ми не допустимо. Недавно я скористався тим, що бою не було, піднявся на плато і подивився на них крізь вікно. Вони справді там, їх можна бачити з кручі, і я їх бачив і тільки налякав бідненьких. Командире, якщо єдиний волос впаде з цих любих голівок, я клянусь усім святим, що є на землі, я, сержант Радуб, не подарую цього богові, і я помщуся. І от що каже батальйон: ми хочемо або врятувати малят, або загинути всім. Це наше право, чорт бери, так, наше право усім загинути. А тепер маю честь кланятися.

Говен простяг Радубові руку і сказав.

— Ви молодці. Ви будете в атакуючій колоні. Я вас поділю надвоє. Шість поставлю в авангарді, щоб колона йшла без вагання, і шість в ар’єргарді, щоб не відставали.

— А я й досі командую дюжиною?

— Розуміється.

— Дякую, командире. Я буду, значить, в авангарді.

Радуб віддав честь і повернувся в ряди.

Говен витяг годинник, сказав кілька слів на вухо Гешанові, і штурмова колона почала строїтися.

VIII. МОВА І ГАРЧАННЯ

Тимчасом Сімурден, що досі не пішов на свій пост на плато і стояв обіч Говена, покликав сигналіста.

— Засурми́, — сказав він.

Ріжок засурмив, сурма відповіла.

І знову ріжок та сурма обмінялися сигналами.

— Що де таке? — спитав Говен у Гешана. — Що хоче Сімурден?

Сімурден підійшов до башти з білим платком у руках і сказав голосно:

— Люди в башті, ви знаєте мене?

Другий голос, голос Імануса, відповів з вершини башти:

— Знаємо.

Відбулася така розмова:

— Я уповноважений Республіки.

— Ти колишній кюре з Паріньє.

— Я делегат Комітету громадського порятунку.

— Ти піп.

— Я представник закону.

— Ти ренегат.

— Я комісар революції.

— Ти відступник.

— Я Сімурден.

— Ти демон.

— Ви мене знаєте?

— Ми клянемо тебе.

— Ви були б задоволені, якби мали мене в своїх руках?

— Нас тут вісімнадцять, які віддали б свої голови, щоб здобути твою.

— Гаразд, я йду віддати її вам.

На вершині башти вибухнув дикий регіт, потім почувся крик:

— Іди.

В таборі все затихло в чеканні.

Сімурден продовжував:

— З однією умовою.