Читать «Де зерно, там і полова» онлайн - страница 15

Зінька. До якого гріха? Стривай! Чи я стерялася, чи всі люде навкруги мене ошаліли? Гріх? Скажи ще: сором?

Ганна. А то ж як?

Зінька. По своїй волі пішла я за Самрося? Хіба по добрій охоті зв’язала з ним свою руку? Везли мене до шлюбу, мов на заріз: сторгували й продали, ніби поле чи деревину!.. Дитиною я була, сама ж кажеш. Чий же це гріх? Вік мій молодий занехаяли, знівечили життя!.. Чий же це сором? Чи пишалася я хоч годочок своєю красою? Чи глянула я на світочок? Чий це гріх? Мій! Всі безгрішні, одна я нескаянна грішниця?.. Божою волею чи людською силою світ мені зав’язано? Взяли дитя недоросле, дівча нерозумне і стратили!.. Чий же це сором? Мій, мій!.. Я почула в собі серце… Посадови курча в тісну клітку, воно зросте і або загине, або ж розлама клітку! Не присягалася я під вінцем, мовчала!.. До вінця і від вінця везли мене одеревенілу!..

Ганна (не зна, що й казати). Як вже там не скоїлося, а закону не переламлеш…

Зінька. Закону? Якого закону?… Це, Галю, не закон!.. Не вмію розказати тобі, а як сама з собою балакаю, тоді розумію себе і бачу, що все в мені говоре, що нема ніякого закону в моїм шлюбі з Самросем, нема!.. В’яжуть злодія, він зна, за віщо його в’яжуть! Забивають в заліза душогуба, він зна, за віщо. Вола б’ють, і віл навіть зна, за віщо його б’ють!.. Мене ж б’ють, за коси волочать, налигачем крутять, і я не знаю, за віщо. Це закон?

Ганна. Так вже коїться у світі… Один бог відає!..

Зінька. Не відає, ні!..

Ганна. Не кажи так, Зіню, гріх!

Зінька. Знов гріх?

Ганна. Розпустила ти своє серце, навіть і про бога забула!

Зінька. Ні, Галю, бог про нас забув!

Ганна. Зіню, тебе страшно й слухати! Хто з жінок не бідкається? Хіба й я не пила гіркої? Випила, випила до денця!.. Терпіла, а як вже доходило до нестерпучого – впаду навколішки перед образами, голосю-голосю, аж усе в мені голосе! Виголосюся, що вже й гласу не стане, тільки рипить у грудях, мені й полегша.

Зінька. Нема чим голосити! Запеклося, зашкарубло!..

Ганна. Ось послухай мене, Зіню, голубко! Я б радила тобі ось як. Ми збираємося з свекрухою перед зеленими святами у Київ, на прощу…

Зінька (хутко). Піду і я з вами, піду!

Ганна. Там помолишся та відговієшся!

Збоку чутно голос Самрося: «Гей, де ти, моя-нечужая?»

Вже гука? А ще скажу й так: жируєш ти! Це все з баглаїв… Погнула б спину на спеці та вмилася б кривавим потом – не зажирувала б! Розпустила ти своє серце! Та нема краще, як задавити його, притоптати… Цур йому!

Зінька. Піду, піду у Київ, на прощу!.. Помолюсь, то й бог мені допоможе. Коли б тільки скоріш іти!

Ганна. Раніш зелених свят невправка!

Самрось кричить: «Гей, жінко, перед мої очі!»

Забарилася я в тебе. Прощай! Оце, чи я не здуріла? І забула, що тепер «прощай» казати гріх!

Зінька. Годі, годі про гріхи!..

Ганна. Аж до вознесенія тільки й можна казати «Христос воскрес!» та «воістину». (Б’є злегенька дитину по руці). А куди ти руку засовуєш, куди? Ач, все б йому до пазухи.

Зінька (зітхнула). Щаслива ти, Галю, що в тебе дітки є!

Ганна (згорда). Щоб ти знала, що оці вилупки – найкращі порадники; вони найскорш доводять нас до розуму. Ну, ходімо до татка? Ах ти, замазура!..