Читать «Де зерно, там і полова» онлайн - страница 14

Ганна. Наша розмова – як полова: не чіпай -лежить, дмухни – летить!..

Роман пішов.

Забігла до тебе не на довгий час, доки там чоловік на-поє худобу… Ідемо оце у ярмарок, думка, щоб на ніч і додому, бо двоє вилупків зосталося, а оцього (усміхаючись, показує на дитину) взяли з собою. Хотіли завтра їхати, так завтра ж понеділок, важкий день.

Зінька. Еге ж…

Ганна (дивиться на неї). Плакала, чи що? Ніби дуже стурбована!.. Може, я, як той татарин, не в час?

Зінька. Як?.. Не вигадуй, я рада… Може, поснідаєш?

Ганна. Спасибі! Дома поснідали. (Сіла). Ведемо оце дещо з худібки у ярмарок; думка кой-що продати або заміняти. Ідемо повз ваш хутір…

Зінька. Бодай він згорів. Щоб пожежею поняло, щоб вихром змело!..

Ганна. Дійшло до серця? Я й кажу своєму похнюпі: чи не забігти мені до Зіньки та одвідати? Колись, кажу, товаришували, як ще я служила у наймах у її опікуна; і на вечорниці вкупі ходили…

Зінька. Недовго ходили!

Ганна. Чи тобі було хоч шістнадцять год, як заміж ішла?

Зінька. Не знаю!..

Ганна. Мабуть, не було. Я вже була дівкою дохожалою, а ти зовсім була дитиною… Рано зав’язали світ. Достеменно, як у тій пісні каже:

Гиля, гиля, сірі гуси,Та на тихий Дунай,Зав’язала головоньку,Тепер сиди та думай!..

Сім год прожити у пеклі – не поле перейти. За такий час гиржа залізо з’їсть!..

Зінька. Кажуть, як сім год людина не говіє, то стане чортякою; а я сім год меж чортами живу!

Ганна. Але ж і змарніла ти!

Зінька. Чи в’яне квітка під росою на сонці? Чи змарніла б, коли б не горе?

Ганна. Сушить воно, в’ялить!..

З другої хати чутно спів і скрипку.

Весело у вас! Гостей налізло, мов до причастя: повозок та хургонів повне подвір’я… Мабуть, все значні люде?

Зінька. Є усякі… Цур їм!

Ганна. Як же твої празники минули?

Зінька. Слізьми розговілася, слізьми й заговіюся.

Ганна. Знаю, знаю по собі!

Зінька. Не знаєш, Галю, не знаєш! Не те, що ти думаєш, зовсім не те!.. Що чоловік поневіряється, що свекруха гризе, хіба то велике горе? Таке горе, як лиху славу, рукавцем розмаю!..

Ганна. Та… Накликай талану, а безталання й само тебе здиба! Що ж трапилося, розкажи.

Зінька. Невже ж ти, Галю, не береш навздогад? Нарізнь пішли наші думки… Не виную його, а все ж боляче!

Ганна. Про кого ж це ти?

Зінька. Зараз ти його бачила.

Ганна. Зіню!.. (Дивиться їй у вічі). Невже ти покохала Романа?

Зінька. Ц-с! Не нагадуй, боляче!..

Ганна. Так… Так я й вповала! Та й як же ж інакше? Жила ти тут, мов у домовині, сім год пресвітлої години не бачила; а з’явився Роман і, мов зірочка, освітив темну яму… Скільки не плющ очей, а все кортітиме тебе споглянути на зірочку ясну!.. І він тебе коха?

Зінька. Коли б же то, чи призналася б? Він жалував мене!.. Жалував, а я, дурна, нерозсудлива, марила… Тепер він задумав женитися!

Ганна. На кому?

Зінька. У вашій слободі вона…

Ганна. Чи не на чабанівні? Стривай-бо! Чула я, чула, що Роман унадився в нашу слободу. То це він он куди? Що ж, поможи йому, боже! Сім’я путяща, та ще й куми мої!

Зінька. Скажи по правді: краща вона від мене?

Ганна. Хведоска? Це таке діло: кому хто припаде до серця!.. Нехай жениться, довго хіба до гріха?