Читать «Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є» онлайн - страница 68

Як на мене, найкраще починати з дихання. Просто глибоко вдихнувши, перед тим як відповісти, я сповільнююся і негайно починаю заспокоюватися. Інколи я думаю: «Я смертельно хочу вибухнути! Чи в мене достатньо причин, щоб так божеволіти? Чи емоційний вибух допоможе?» Відповідь завжди одна: «Ні».

Умиротворення

Поняття умиротворення не таке складне, як спокій, але принаймні для мене значно складніше на практиці.

Не можу висловити, як сильно клекотіло в мені, навіть коли я просто слухала згадки людей, котрих опитувала, про те, що умиротворення — це істотна складова подорожі до щиросердного життя. Чоловіки і жінки розповідали про необхідність заспокоїти тіло і душу. І зробити це можна безліччю способів — починаючи від медитації та молитви і завершуючи тихими роздумами і часом на самоті.

Я впевнена, що мій опір цій ідеї був викликаний тим, що мене непокоїть навіть думка про медитацію. Коли я намагаюся медитувати, то почуваю себе шахрайкою. Мене весь час не полишають думки про те, що слід припинити думати: «Гаразд, я ні про що не думаю. Я не думаю ні про що. Молоко, підгузки, пральний порошок... стоп! Гаразд, не думати. Не думати. О, Боже! Коли це закінчиться?»

Мені не хочеться цього визнавати, але правда полягає в тому, що всі спроби втихомирити думки спонукали мене до тривоги. У моїй уяві умиротворення асоціювалося лише з людьми, які сидять на підлозі зі схрещеними ногами і зосереджуються на невловимому небутті. Збираючи й аналізуючи розповіді людей, я зрозуміла, що помилялася. Ось визначення умиро­творення, яке я сформулювала:

Умиротворення не має нічого спільного із зосередженням на небутті; йдеться про очищення думок. Це відкриття незахаращеного емоціями простору і дозвіл собі відчувати, думати, мріяти і ставити запитання.

Щойно ми позбуваємося стереотипів про те, як повинно виглядати умиротворення, і знаходимо ефективний для нас метод звільнитися від тривог, у нас з’являється більше шансів відкритися і здолати наступний бар’єр на шляху до умиро­творення — страх. І цей страх може бути дуже-дуже сильним.

Якщо ми відведемо собі вдосталь часу на очищення від емоцій, нас неминуче наздожене реальність життя. Ми переконуємо себе в тому, що, навантажуючись роботою і кваплячись увесь час, ми утікаємо від реальності. Отож, ми уникаємо зізнання в тому, якими втомленими, зляканими, збентеженими і приголомшеними ми інколи почуваємося. Звісно ж, іронія в тому, що ми втомлюємося, опираючись відчуттю втоми. А це незмінна ознака тривожності. Вона живить сама себе. Я часто кажу, що якщо програму «Дванадцять кроків» адаптувати до заклопотаних працелюбів, то аби вмістити всіх охочих, доведеться орендувати футбольні стадіони.

Окрім страху, іншою перешкодою на шляху до умиротворення і спокою є наші усталені погляди на духовні практики. Змалку ми чуємо суперечливі вказівки. Батьки і вчителі кричать «Заспокойся!» і «Сиди спокійно!», щоби натомість спонукати нас до поведінки, яку вони хочуть бачити. Отож, замість того, щоб практикуватися у спокої й умиротворенні, думки про спокій викликають у нас тривогу, а гадка про умиротворення змушує почуватися неспокійно.