Читать «Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є» онлайн - страница 60

Я виразно пам’ятаю, як мама з подругами в штанах кльош поверталася додому з ринку у Французькому кварталі і готувала фаршировані мексиканські огірки та інші смаковиті страви. Я з таким завзяттям допомагала мамі на кухні, що одного недільного дня вони з татом дозволили мені приготувати що-небудь самостійно. Вони сказали, що я можу взяти будь-які складники і приготувати будь-що. Я спекла вівсяне печиво з родзинками з приправами для раків замість кориці. У нашому будинку смерділо декілька днів.

Мама також любила шити. Якось вона зшила нам однаковісінькі сукні (і моя лялька теж отримала крихітну одежинку). Мене дивує, що всі ці спогади, пов’язані з творчістю, досі такі справжні і відчутні — я ніби можу доторкнутися до них і відчути запах. І згадую їх з великою ніжністю.

Як не сумно, але мої спогади про творчість закінчуються на періоді, коли мені було вісім чи дев’ять років. У мене немає жодного такого спогаду відтоді, як я навчалася у п’ятому класі. Саме тоді ми переїхали з нашого крихітного будиночка в зеленій дільниці Нового Орлеана до великого будинку на новій околиці Х’юстона. Здавалося, що все змінилось. У Новому Орлеані кожна стіна нашого дому була оздоблена картинами, які намалювала мама, наші родичі або ми, діти, а на усіх вікнах висіли фіранки, зшиті вручну. Ці картини і віконні занавіски приховували нашу бідність, але, як на мене, вони були прекрасними.

Пригадую, у Х’юстоні, коли я заходила до будинків наших нових сусідів, мені здавалося, що їхні вітальні нагадують холи розкішних готелів — досі пам’ятаю, як я думала: «Це наче “Холідей Інн” або “Говард Джонсон”». Там були довгі важкі портьєри, величезні дивани, стільці в тон і блискучі скляні столи. Пластикові виткі рослини живописно розташовувалися на шафах, а на столах стояли кошики із сухоцвітами. Дивно, але всі вестибюлі виглядали однаковісінько.

Якщо будинки були однаково розкішними, зі школою вийшло по-іншому. У Новому Орлеані я ходила до католицької школи, де всі виглядали однаково, читали однакові молитви і більш-менш однаково поводилися. У Х’юстоні я пішла до державної школи, що означало відсутність шкільної форми. У цій новій школі звертали увагу на «круті шмотки». Не зшиті вдома «круті шмотки», а куплені в торговельному центрі.

У Новому Орлеані мій тато вдень працював, а вечорами вивчав право в Університеті Лойоли. Тоді наше життя було невимушеним і веселим. Коли ми переїхали до Х’юстона, батько почав щоранку одягати костюм і їздити на роботу в нафтогазову корпорацію, як усі чоловіки з нашого району. Життя змінилося, і багато в чому цей переїзд став вирішальним для нашої родини. Мої батьки ступили на шлях гонитви за досягненнями і здобутками, і творчість поступилася місцем прагненню бути, як всі, і навіть кращими за інших, також відомому як порівняльне суперництво.

У суперництві йдеться про відповідність певним стандартам і конкуренцію. Спочатку здається, що це взаємовиключні поняття, але це не так. Коли ми порівнюємо себе з іншими, то хочемо дізнатися, хто або що є кращим у своєрідній колекції подібного. Ми можемо порівнювати свої методи виховання дітей з методами батьків, які проповідують абсолютно інші цінності або традиції, ніж ми, але ці зіставлення по-справжньому зачіпають нас, коли ми порівнюємо себе із сусідами, з батьками дітей із футбольної команди нашої дитини або з батьками його однокласників. Ми не порівнюємо свої будинки з особняками на іншому кінці міста; ми зіставляємо наше подвір’я із сусідським. Коли ми порівнюємо себе з іншими, то хочемо бути кращими за всіх або мати все найкраще.