Читать «Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є» онлайн - страница 45

БРАУН Брене

У всіх без винятку випадках духовність — віра в людську єдність, в силу, більшу ніж ти сам, і спорідненість, що ґрунтується на коханні і співчутті, — з’являється як елемент психологічної стійкості. Більшість людей згадували про Бога, але не всі. Дехто з опитуваних вряди-годи відвідує церкву; інші — ніколи. Одні моляться лише, щоб добре ловилася риба, інші відвідують храми, мечеті або моляться вдома. Одні відкидають навіть думку про релігію, інші є побожними парафіянами тої чи іншої церкви. Але всіх їх об’єднувала духовність, яка й була фундаментом їхньої психологічної стійкості.

Окрім фундаментальної духовності, є ще три важливі риси, властиві психологічно стійким людям:

1. Здатність вірити.

2. Критичне мислення.

3. Уміння позбуватися душевного безсилля, надмірної вразливості, дискомфорту і болю.

Розгляньмо кожну з цих властивостей і їхній зв’язок із психологічною стійкістю та силою духу.

Надія і зневіра

Як дослідниця зауважу, що не знаю двох інших слів, які б настільки хибно тлумачили, як-от лексеми «надія» і «сила». Щойно я усвідомила, що надія — це важлива частина щиросердного життя, відразу ж почала досліджувати це питання і відкрила для себе працю С. Р. Снайдера, колишнього викладача Канзаського університету в Лоренсі. Як і більшість людей, я завжди вважала надію емоцією, подібною за своєю теплотою на оптимізм. Я помилялася.

Я була приголомшена, виявивши, що надія — це не емоція; це стиль мислення або ж когнітивний процес. Емоції відіграють другорядну роль, але сама надія — це процес, який Снайдер називає трилогією цілей, способів їхнього досягнення і результатів. Простіше кажучи, надія з’являється, коли:

• Ми здатні встановлювати досяжні цілі (Я знаю, куди хочу дійти);

• Ми здатні з’ясувати, як досягти цих цілей, включно з гнучкістю й умінням знаходити альтернативні шляхи (Я знаю, як дістатися до мети, я наполегливий, можу впоратися з розчаруванням і спробувати знову);

• Ми віримо в себе (Я можу це зробити).

Отож, надія — це поєднання встановлення цілей, наполегливості і завзятості досягнути їх, а також віра у свої можливості.

І якщо цього недостатньо, є ще дещо: надії можна навчитися! Снайдер припускає, що ми можемо навчитися в інших людей оптимістичного, орієнтованого на досягнення мети мислення. Діти найчастіше вчаться надії у своїх батьків. Снайдер пише, що для навчання оптимізму стосунки між батьками і дітьми мають характеризуватися наявністю правил, послідовністю і підтримкою. Гадаю, мене надихає впевненість у тому, що я здатна навчити своїх дітей сподіватися. Це не випадковість. Це свідомий вибір.

До праці Снайдера я можу додати результати власного дослідження, під час якого виявилося, що жінки й чоловіки, які вважають себе оптимістами, дуже цінують наполегливість і працьовитість. Нові суспільні тенденції, згідно з якими все повинно відбуватися приємно, швидко і просто, несумісні з оптимістичним способом мислення. Вони вселяють у нас зневіру. Коли ми потрапляємо у складну ситуацію, вирішення якої вимагає від нас багато часу і зусиль, то квапимося з висновком: «Це надто складно, тому не варто й намагатися» або: «Це повинно даватися легше; це складно і триває так довго, тому що я не здатен зробити це». Оптимістична людина говорить собі щось на штиб: «Це непросто, але я зможу це зробити».