Читать «Діти підземелля» онлайн - страница 22

На деякий час небо знову прояснилося, зникли хмари, і над просохлою землею, востаннє перед зимою, засяяли сонячні дні. Ми щодня виносили Марусю нагору, і тут вона немов оживала; дівчинка дивилася навколо широко розкритими очима, на щоках жеврів рум’янець; здавалося, вітер, що обдував її своїми свіжими помахами, повертав їй частинку життя, вкраденого сірим камінням підземелля. Але це тривало недовго…

Тим часом над моєю головою також стали збиратися хмари. Якось, коли я, як звичайно, вранці проходив алеями садка, я побачив на одній з них батька, а поруч з ним старого Януша. Старий улесливо вклонявся і щось говорив, а батько стояв з похмурим виглядом, і на його чолі різко відзначалася зморшка нетерплячого гніву. Нарешті він простяг руку, наче відсторонюючи Януша з свого шляху, і мовив:

— Ідіть собі! Ви просто старий плетун!

Старий якось заморгав і, тримаючи шапку в руках, знову забіг наперед і загородив батькові дорогу. Очі батька гнівно блиснули. Януш говорив тихо, і слів його не було чути, проте уривчасті фрази батька долітали ясно, падаючи ніби удари нагайки.

— Не вірю жодному слову… Що вам треба від цих людей? Де докази?.. Словесних доносів я не слухаю, а письмовий ви повинні довести… Мовчати! Це вже моя справа… Не бажаю й слухати.

Нарешті він так рішуче відсторонив Януша, що той більше не насмів набридати йому; батько звернув у бічну алею, а я побіг до хвіртки.

Я дуже не полюбляв цього старого пугача, і тепер серце моє здригнулося від передчуття. Я зрозумів, що підслухана розмова стосується моїх друзів і, можливо, також і мене. Тибурцій, якому я розповів про цей випадок, жахливо скривився:

— У-ух, малий, яка неприємна новина!.. О клята стара гієна!

— Батько його прогнав! — сказав я, щоб утішити Тибурція.

— Твій батько, малий, найкращий суддя на світі. У нього є серце; він багато знає… Можливо, він вже знає все, що може сказати йому Януш, але він мовчить; він не вважає за потрібне цькувати старого беззубого звіра в його останньому барлозі… Але, малий, як би тобі пояснити це? Твій батько служить панові, ім’я якого — закон. У нього є очі і серце лише до того часу, поки закон спить собі на полицях; коли ж цей пан зійде звідти і скаже батькові: «Ану-бо, суддя, чи не взятися нам за Тибурція Драба, або як там його звуть?» I з тієї миті суддя одразу зачиняє своє серце ключем, і тоді у судді такі тверді лапи, що швидше світ повернеться в інший бік, ніж пан Тибурцій вивернеться з його рук… Розумієш ти, малий?.. Усе моє лихо в тому, що з законом вийшла в мене колись уже давно сутичка… себто, розумієш, несподівана сварка… Ох, малий, це була дуже велика сварка!

При цих словах Тибурцій встав, узяв на руки Марусю і, відійшовши з нею в найдальший куток, почав цілувати її, пригортаючись своєю потворною головою до її маленьких грудей. Я лишився на місці і довго стояв не рухаючись, під враженням дивних слів дивної людини.

Незважаючи на мудровані і незрозумілі звороти, я чудово схопив суть того, що казав про батька Тибурцій, і постать батька в моїй уяві ще виросла, набула ореолу грізної, але симпатичної сили і навіть якоїсь величності, але разом з тим посилювалося і інше, гірке почуття…