Читать «Діти підземелля» онлайн - страница 24

Володимир Галактіонович Короленко

Валек несміливо подивився на мене.

— Як же тепер буде? — спитав він сумно.

Тибурцій, сидячи на лаві з сумно похнюпленою головою, також дивився на мене запитливо. Тому я постарався, по можливості, надати собі безжурного вигляду і сказав:

— Нічого! Нянька, напевне, вже забула.

Та стара не забула. Коли я цього разу повертався додому, коло хвіртки мені знову стрівся Януш. Соню я застав з заплаканими очима, а нянька кинула на мене сердитий гнітючий погляд і щось шамкотіла беззубим ротом.

Батько спитав мене, куди я ходив, і, вислухавши уважно звичайну відповідь, обмежився тим, що повторив мені наказ — ні в якому разі не виходити з дому без його дозволу. Наказ був категоричний і дуже рішучий: не послухатися його я не смів, але й не насмілювався також звернутися до нього по дозвіл.

Минуло чотири нудні дні. Я сумно блукав по саду і з тугою поглядав у бік гори, чекаючи, крім того, грози, яка збиралася над моєю головою. Що буде, я не знав, але на серці в мене було важко. За все моє життя мене ніхто ще не карав: батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різкого слова я ніколи від нього не чув. Тепер мене гнітило важке передчуття.

Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет. Я ввійшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядало сумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі перед портретом матері і не повертався до мене. Я чув тривожний стукіт власного серця.

Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відразу ж спустив їх додолу. Обличчя батька здалося мені страшним. Минуло з півхвилини, і протягом цього часу я почував на собі важкий і непорушний, гнітючий погляд.

— Ти взяв у сестри ляльку?

Ці слова упали раптом на мене так виразно й гостро, що я здригнувся.

— Так, — відповів я тихо.

— А знаєш ти, що це — подарунок матері, який ти мусиш шанувати як святиню?.. Ти украв її?..

— Ні,— сказав я, підводячи голову.

— Як ні? — скрикнув раптом батько, відштовхуючи крісло. — Ти украв її і відніс… Кому ти відніс її? Кажи!

Він швидко підійшов до мене і поклав мені на плече важку руку. Я з зусиллям підвів голову і глянув угору. Батькове обличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.

— Ну, чого ж ти?.. Кажи! — і рука його ще дужче стисла моє плече.

— Н-не скажу! — відповів я тихо.

— Ні, скажеш! — відрубав батько, і в голосі його пролунала погроза.

— Не скажу, — прошепотів я ще тихше.

— Скажеш, скажеш!

Він повторював це слово придушеним голосом, наче воно виривалося у нього з болем та зусиллям. Я відчував, як тремтить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна по одній капали з моїх очей на підлогу, та я все повторював ледь чутно:

— Ні, не скажу… ніколи, ніколи не скажу вам… Нізащо!