Читать «Діти підземелля» онлайн - страница 23

Володимир Галактіонович Короленко

«Ось він який, — думав я. — Та, проте, він мене не любить».

Розділ VIII

ЛЯЛЬКА

Ясні дні минули, і Марусі знову погіршало. Хоч що ми вигадували, аби розважити її, вона однаково дивилася байдуже своїми великими, потемнілими й нерухомими очима, і ми давно вже не чули її сміху. Я почав носити в підземелля свої іграшки, але й вони розважали дівчинку лише на короткий час. Тоді я вирішив звернутися до своєї сестри Соні.

У Соні була велика лялька з яскраво розмальованим обличчям і розкішним лляним волоссям — подарунок покійної мами. На цю ляльку я покладав великі надії і тому, відкликавши сестру в бічну алейку саду, попросив дати мені тимчасово цю ляльку… Я так переконливо просив її про це, так жваво змалював їй бідну, хвору дівчинку, у якої ніколи не було своїх іграшок, що Соня, яка спочатку міцно пригортала ляльку до себе, віддала мені її і обіцяла протягом двох-трьох днів гратися іншими іграшками, нічого не згадуючи про ляльку.

Враження від цієї нарядної фаянсової панночки на нашу хвору перевищило всі мої сподівання. Маруся, яка в’янула, немов квітка восени, здавалося, раптом знову ожила. Вона так міцно обнімала, так дзвінко сміялася, розмовляючи з своєю новою знайомою!.. Маленька лялька зробила майже чудо: Маруся давно вже не вставала з постелі, а тепер почала ходити, водячи за собою свою біляву доньку, і часом бігала, як і раніше, ляпаючи по підлозі слабими ніжками.

Зате я через що ляльку зазнав дуже багато тривожних хвилин. Насамперед, коли я ніс її за пазухою, прямуючи з нею на гору, по дорозі мені трапився старий Януш, який довго проводжав мене очима та хитав головою. Потім днів за два старенька няня помітила пропажу і почала нишпорити по кутках, скрізь розшукуючи ляльку. Соня намагалася вгимувати її, але своїми наївними запевненнями, що їй лялька не потрібна, що лялька пішла гуляти, швидко повернеться, тільки викликили сумніви у служниці і породжувала підозру, що тут не проста пропажа.

Батько нічого що не знав, ало до нього приходив Януш і щось говорив. Батько з ще дужчим гнівом прогнав його; проте н топ же день батько зупинив мене на дорозі до садопої хиіртки і наказав залишитися доми. Другого дня повторилося те ж саме, і лише через чотири дні я встав рано-вранці і махнув через паркіш, поїси батько ще спав.

На горі справи були погані. Маруся знову лежала, і їй стало ще гірше: обличчя її горіло дивним рум’янцем, біляве волосся розкидалося по подушці; вона нікого не пізнавала. Поряд з нею лежала бідолашна лялька з рожевими щоками й дурними блискучими очима.

Я сказав Валекові про свої побоювання, і ми вирішили, що ляльку треба віднести назад, тим більше, що Маруся цього й не помітить. Але ми помилилися: тільки-но я взяв ляльку з рук дівчинки, яка лежала непритомна, вона відкрила очі, подивилася тьмяним поглядом,! ніби не бачачи мене перед собою, не усвідомлюючи, що з нею робиться, раптом заплакала тихо-тихо, але разом з тим так жалісно, і на змарнілому личку її майнув вираз такого глибокого горя, що я відразу перелякано поклав ляльку назад. Дівчинка усміхнулася, притиснула ляльку до себе й заспокоїлася. Я зрозумів, що хотів відняти у мого маленького друга першу і останню радість у її недовгому житті.