Читать «Діти підземелля» онлайн - страница 20

Старий встромив голку в лахміття і байдуже, з тьмяним поглядом сів на один з дерев’яних оцупків, що заміняли в підземеллі стільці.

Марусю Тибурцій тримав на руках. Вона і Валек їли з жадністю, яка ясно вказувала, що м’ясна страва була для них небаченою розкішшю. Маруся обсмоктувала навіть свої засмальцьовані пальці. Тибурцій їв не кваплячись і, підкоряючись, очевидно, непереможній потребі говорити, повсякчас звертався до «професора» із своєю розмовою.

Бідний вчений виявляв при цьому дивовижну увагу і, схиливши голову, слухав усе з таким розумним виглядом, наче розумів кожне слово. Іноді навіть він виказував свою згоду кивком голови і тихим мимренням.

— Ось як небагато треба людині, — казав Тибурцій, — чи не правда? От ми й ситі, і тепер нам лишається тільки подякувати богові та клеванському ксьондзові…

— Ага, ага! — підтакував «професор».

— Ось ти підтакуєш, а сам не розумієш, до чого тут клеванський ксьондз, — адже я тебе знаю. А проте, коли б не було клеванського ксьондза, у нас не було б смаженини і ще дечого.

— Це вам дав клеванський ксьондз? — спитав я, згадавши раптом кругле, добродушне обличчя ксьондза, який бував у батька.

— У цього малого допитливий розум, — вів далі Тибурцій, звертаючись, як і раніше, до «професора». — Справді, його священство дав нам усе це, хоча ми у нього і не просили, і навіть, можливо, не лише його ліва рука не знала, що дає права, але й обидві руки не мали про це найменшого уявлення…

З цієї дивної та заплутаної мови я зрозумів лише, що засіб придбання був не зовсім звичайний, а тому не витримав і ще раз запитав:

— Як! Ви це взяли… самі?

— Малий не позбавлений проникливості,— як і раніше, вів далі Тибурцій. — Шкода тільки, що він не бачив ксьондза: черево у нього, як справжня сорокова діжа і, значить, обжерливість йому дуже шкодить. У той же час, ми всі тут страждаємо від того, що надмірно худі, а тому деяку кількість провізії не можемо вважати для себе зайвою… Чи не так я кажу?

— Ага, ага! — замислено промимрив «професор».

— Ну от! Цього разу ви висловили свою думку дуже доречно, а то вже я починав думати, що у цього малого розум жвавіший, ніж у деяких вчених… А втім, — звернувся він до мене, — ти ще дурний і багато чого не розумієш. А ось вона розуміє. Скажи, моя Марусю, чи добре я зробив, що приніс тобі смаженю?

— Добре! — відповіла дівчинка, злегка блиснувши бірюзовими оченятами. — Маня була голодна.

Надвечір цього дня я із затуманеною головою задумливо повертався до себе. Дивні розмови Тибурція на жодну хвилину не захитали в мене переконання, що «красти недобре». Навпаки, хворобливе почуття, яке я мав раніше, ще збільшилося. Жебраки, злодії… у них нема дому!.. Від людей я давно вже знав, що з усім цим поєднується презирство. Я навіть відчував, як з глибини моєї душі підводиться гіркота презирства до моїх маленьких друзів, але я інстинктивно захищав мою приязнь від цієї гіркоти. І наслідок — жаль до Валека і до Марусі збільшився та загострився, але прихильність не зникла. Переконання, що «красти недобре», лишилося. Та коли уява моя малювала жваве личко моєї приятельки, яка обсмоктувала свої засмальцьовані пальчики, я радів її радістю і радістю Валека.