Читать «Діти підземелля» онлайн - страница 18

— Давайте грати в піжмурки, — запропонував я.

Мені зав’язали очі; Маруся дзвеніла слабкими переливами свого жалісного сміху і ляпала по кам’яній підлозі непроворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як раптом наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилину почув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняла мене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов’язка з очей моїх впала.

Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що я дивився на нього знизу, тримав мене за ногу і дико повертав очима.

— Це ще що, га? — суворо питав він, дивлячись на Валека. — Ви тут, я бачу, весело проводите час… Завели приємну компанію…

— Пустіть мене! — сипів я, дивуючися, що і в такому незвичному становищі я все-таки можу розмовляти, але рука Тибурція ще міцніше стисла мою ногу.

— Відповідай! — звернувся він знову грізно до Валека, який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в рота два пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішуче нема чого.

Я помітив лише, що він з великим співчуттям стежив за моєю нещасною постаттю, що хилиталась, наче маятник, у повітрі.

Пан Тибурцій підняв мене і глянув в обличчя.

— Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обманюють очі… Навіщо це ви зводили завітати сюди?

— Пусти! — вимовив я уперто. — Зараз же відпусти! — І при цьому я зробив інстинктивний рух, ніби збираючися тупнути ногою, але від цього тільки заборсався в повітрі. Тибурцій зареготав.

— Ого-го! Пан суддя зволять сердитися… Ну, та ти мене ще не знаєш. Я — Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогником і засмажу, як порося.

Розпачливий вигляд Валека ніби підтверджував думку про можливість такого сумного кінця. На щастя, на визволення наспіла Маруся.

— Не бійся, Васю, не бійся! — підбадьорила вона мене, підійшовши до самих ніг Тибурція. — Він ніколи не смажить хлопчиків на вогні… Це неправда!

Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на ноги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова, але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев’яний оцупок, поставив мене між колін.

— І як це ти сюди потрапив? — продовжував він допитувати. — Чи давно?.. Кажи ти! — звернувся він до Валека, бо я нічого не відповів.

— Давно, — відповів той.

— А як давно?

— Днів з шість.

Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задоволення.

— Ого, шість днів! — промовив він, повертаючи мене обличчям до себе. — Шість днів — багато часу. І ти й досі нікому ще не розбазікав, куди ходиш?

— Нікому.

— Правда?

— Нікому, — повторив я.

— Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш і надалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця, стріваючи на вулиці. Справжній «вуличник», хоча й «суддя»… А нас судитимеш? Скажи!

Він говорив досить добродушно, але я все-таки почував себе дуже ображеним і тому відповів сердито:

— Я зовсім не суддя. Я — Вася.

— Одне одному не заважає, і Вася теж може бути суддею — не тепер, так потім… Це вже, брат, так ведеться здавна. От бачиш: я — Тибурцій, а він — Валек. Я — жебрак, і він — жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме. А твій батько мене судить, — ну, і ти коли-небудь судитимеш… ось його!