Читать «Діти підземелля» онлайн - страница 17

— Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я потяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.

Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклавши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.

— Ти, значить, украв?
— Еге ж!

Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали мовчки.

— Красти недобре, — вимовив я потім в сумній роздумливості.

— Наші всі пішли. Маруся плакала, бо вона була голодна.

— Так, голодна! — з жалісною простодушністю повторила дівчинка.

Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дівчинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився на своїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, лежав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі. Коли я глянув на Марусю, яка обома руками тримала шматок булки, у мене защеміло серце.

— Чому ж, — спитав я з зусиллям, — чому ти не сказав про це мені?

— Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх грошей нема.

— Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.

— Як, потихеньку?

— Т-так.

— Значить, і ти б теж украв.

— Я… у свого батька.

— Це ще гірше! — з певністю сказав Валек. — Я ніколи не краду у свого батька.

— Ну так я б попрохав… Мені б дали.

— Ну, може, й дали б раз, — де ж напастися на всіх жебраків?

— А ви хіба… жебраки? — спитав я упалим голосом.

— Жебраки! — похмуро відрізав Валек.

Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.

— Ти вже йдеш? — спитав Валек.

— Так, іду.

Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзями безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послабшала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко. Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон прогнав своїм повівом моє глибоке горе.

Розділ VI

НА СЦЕНУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ПАН ТИБУРЦІЙ

— Добридень! А я вже думав, що ти не прийдеш більше, — так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з’явився на горі.

Я зрозумів, чому він сказав це.

— Ні, я… я завжди ходитиму до вас, — відповів я рішуче, щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.

Валек помітно повеселішав, і обидва ми почули себе вільніше.

— Ну що? А де ж ваші? — спитав я. — Все ще не повернулись?

— Ще ні. Чорти їх знають, де вони запропастилися.

Ми весело заходилися споруджувати хитромудру пастку для горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали в руки Марусі, і, коли необережний горобець, спокушений зерном, безтурботно стрибав у пастку, Маруся смикала нитку, покришка захляпувала пташку, яку ми потім випускали.

Тим часом опівдні небо насупилося, насунула темна хмара, і під веселий гуркіт грому зашуміла злива. Спочатку мені дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши, що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт грози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.

За кілька хвилин я призвичаївся до підземелля, і ми весело прислухалися, як земля приймала широкі потоки зливи; гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, викликали пожвавлення, що вимагало виходу.