Читать «Діти підземелля» онлайн - страница 16

— Де ж це, далеко? — спитав я.

— А от побачиш. Йди за мною.

Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невеличкому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався в зелені.

Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва опинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек повів мене якимсь вузьким вогким коридором; круто звернувши праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.

Я зупинився біля входу, вражений небаченим видовиськом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючися смугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два вікна: одне — в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно, було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сюди не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць; воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на кам’яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підземелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з каміння. Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і, розкинувши на всі сторони свої кам’яні дуги, міцно змикалися вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці сиділо дві постаті. Старий, «професор», схиливши голову і щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті. Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля, і коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б вважати за кам’яну статую.

Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою туманною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я мимоволі згадав слова Валека про «сірий камінь», що висмоктує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закралося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на собі невидимий кам’яний погляд, пильний та пожадливий.

— Валек! — тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Коли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник. Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав їй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байдуже прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почуваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.

— Ходімо… ходімо звідси! — смикнув я Валека. — Відведи її…

— Ходімо, Марусю, нагору, — покликав Валек сестру.

І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумніший і мовчазніший, ніж звичайно.

— Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? — спитав я у нього.

— Купити? — усміхнувся Валек. — Звідки ж у мене гроші?

— Так як же? Ти випрохав?