Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 76

– Айртоне, заберіть звідси уцілілих тварин. Тепер їм доведеться виручати нас із біди, – промовив, ледве стримуючи себе, лорд Гленарван.

Відчай охопив лорда, здавалося, він геть утратив надію на щасливий кінець цієї експедиції.

– Якби вдалося витягти фургон із трясовини, – мовив Джон Манґлс, – ця пара, мабуть, змогла б дотягти його до узбережжя.

– Погляньте, Айртоне – раптом звернув увагу Макнабс, – з усіх наших коней уцілів тільки той, що його перекував ваш коваль.

– Чиста випадковість, – процідив колишній боцман, спідлоба зиркнувши на майора, і обидва мовчки подалися до фургона.

– Що це все означає? – спитав Гленарван капітана, коли чоловіки повернулися в табір.

– Не знаю, – відповів Манґлс, – але майор не з тих, хто розкидається словами. Можливо, в нього виникли якісь підозри.

– Підозри? У чому? – здивувався Гленарван. – Невже Макнабс уважає, що це Айртон винен у загибелі коней і биків?

Джон Манґлс задумливо знизав плечима.

Тим часом колишній боцман і обидва матроси силкувалися визволити фургон із трясовини. Бик і кінь, запряжені один коло одного, тягли його, напружуючи останні сили; посторонки, здавалося, ось-ось порвуться. Вілсон і Малреді намагалися зрушити з місця колеса, Айртон підганяв тварин криками й ударами, але важкий віз не рушав з місця. Глина затужавіла, і він мов уріс у неї, та так, що хоч зубами його виривай.

Залишався єдиний вихід – розібрати фургон на частини, але для цього потрібні слюсарні інструменти, а їх не було. Лише Айртон не здавався, та Гленарван зупинив його.

– Досить, Айртоне, – сказав він. – Пожалійте тварин. Якщо вже нам судилося далі подорожувати пішки, кінь повезе жінок, а бик – харчі.

– Гаразд, сер, – похмуро відповів боцман і заходився розпрягати знесилених тварин.

– А зараз, – вів далі Гленарван, – я пропоную підживитися й обміркувати наше становище.

На раду зібралися всі без винятку, і невдовзі було ухвалено рішення: не гаючись, рухатися до узбережжя океану. Елен і Мері Ґрант були готові, якщо доведеться, пройти пішки всі сімдесят п’ять миль від річки Снові до затоки Туфолда.

– Хвилинку! – вигукнув Паганель. – Нам слід зважити на те, що місто Іден – досить великий порт. Напевно, там є суднове сполучення з Мельбурном і телеграф. А за тридцять п’ять миль звідси, в селищі Деледжіт, ми зможемо поповнити запаси провізії та роздобути які-небудь засоби пересування.

– А як же з «Дунканом»? – утрутився Айртон. – Чи не час, нарешті, мілорде, подати звістку на судно, що йому слід вирушати до Туфолдської затоки?

– Мені здається, поспішати не варто, – заперечив Джон Манґлс. – Викликати Тома Остіна в будь-яке місце узбережжя встигнемо завжди, до того ж днів за п’ять-шість ми будемо в Ідені.

– Помиляєтеся, капітане. – Айртон із сумнівом похитав головою. – Вважайте, що днів п’ятнадцять, коли не двадцять.

– Сімдесят п’ять миль за двадцять днів? – здивувався Гленарван.

– Не менше, сер. Нас чекає шлях по найбільш дикій частині Вікторії. У таких умовах більше ніж чотири милі за день не здолати. Глухі місця, жодних стоянок, нічого не можна роздобути. Повсюди – зарості чагарнику, справжні нетрі, крізь які доведеться прокладати дорогу сокирою або вогнем. І ми не зможемо переправитися через річку, доки не спаде вода. Я вже намагався знайти брід, але марно. Боюся, сер, що, коли не надійде допомога, ми й через місяць усе ще сидітимемо на берегах Снові.