Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 62

Жюль Верн

20 грудня мандрівники порівнялися з мисом Бернуїллі, не знайшовши дорогою жодних ознак будь-якої корабельної аварії. Та й те сказати, що від загибелі «Британії» минуло два роки: адже за цей час море могло розкидати і знищити уламки трищоглового судна, а тубільці – підібрати вцілілі металеві частини. Що стосується Гаррі Ґранта та його супутників, які потрапили в полон, то їх напевно відвели вглиб материка.

Трохи дивувало одне: річок в Австралії, які перетинають тридцять сьому паралель, не так багато, а гирла їх – то великі сучасні порти. Важко собі уявити, щоб через один із таких портів зі жвавим рухом різних суден пляшка могла безперешкодно потрапити до Індійського океану. А раз так, то координати, зазначені в документі, можуть стосуватися тільки місця катастрофи «Британії» коло західного узбережжя континенту.

Проте, як справедливо зауважив Гленарван, таке припущення не спростовує версію, згідно з якою капітан Ґрант перебуває в полоні. Адже в посланні є фраза: «…де напевно потраплять у полон до жорстоких тубільців». Зрештою мандрівники дійшли висновку: якщо поблизу мису Бернуїллі не вдасться відшукати слідів «Британії», залишається повернутися до Європи. Це рішення засмутило пасажирів «Дункана», а Мері й Роберта Ґрантів охопив справжній відчай.

Висідаючи на берег разом із Гленарваном, Елен, Джоном Манґлсом, Макнабсом і Паганелем, діти капітана Ґранта весь час казали собі: ще трошки, і питання про те, живий їхній батько чи ні, буде вирішено остаточно. Шлюпка причалила в крихітній бухточці, утвореній двома кораловими мілинами. Цілком можливо, що саме на такій небезпечній обмілині й розбилася «Британія».

Лорд і його супутники піднялися доволі крутим схилом на вершину стрімчака та стали оглядати рівнину, що лежала внизу перед ними. Можна було помітити вдалині кілька споруд, явно зведених європейцями.

– Та це ж справжній вітряк! – раптом вигукнув Роберт, і всі попрямували туди, де справді оберталися крила вітряка.

Після півгодинної ходьби місцевість змінилася. З’явилися оброблені людиною поля. На луках паслися бики й коні. Далі зарясніли посіви пшениці, стіжки сіна, а за огорожами – фруктові сади. Потяглися сараї, стайні, і, нарешті, мандрівники побачили простий і вигідний дім, на покрівлю якого кидав рухливі тіні своїх крил вітряк.

На гавкіт собак, що сповістили про появу чужих, із будинку вийшов чоловік років п’ятдесяти. Услід за ним з’явилися п’ятеро високих хлопців, очевидно його синів, і так само висока жінка. Перед мандрівниками стояв типовий колоніст-ірландець.

– Ласкаво просимо в дім Падді О’мура! – привітав господар гостей.

– Ви з Ірландії? – спитав Гленарван, тиснучи міцну руку колоніста.

– Тепер я австралієць, – відповів господар. – Почувайтесь як удома.

Місіс О’мур відразу запросила в дім Елен і Мері Ґрант, а сини колоніста допомогли гостям звільнитися від спорядження.

Обід подали рівно опівдні. За стіл на рівні з господарями посідали й робітники фермера. Падді О’мур указав рукою на оббиті шкірою табурети, запрошуючи до столу гостей. Потім господар дому проказав молитву перед трапезою, а його родина та робітники в цей час шанобливо стояли навколо столу.