Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 64

– Під тридцять сьомим градусом широти? – поцікавився Джон Манґлс. – Тут, на західному узбережжі?

– Так, під тридцять сьомим, але на східному, – уточнив боцман.

– Коли ж це сталося?

– У ніч на 27 червня 1862 року.

– Усе збігається – це саме те число! – вигукнув Гленарван.

Схвильовані мандрівники оточили Айртона. Не залишилося жодних сумнівів у тому, що він справді був супутником і товаришем капітана Ґранта. Він знав Мері й Роберта, бачив їх у Ґлазґо в день відплиття «Британії». Він нагадав дівчині про той прощальний сніданок на борту корабля, який капітан дав для своїх друзів, а потім докладно розповів усю історію плавання «Британії».

Гаррі Ґрант побував на багатьох островах Океанії. Місцеві британські власті часто перешкоджали задумам Ґранта, та все ж капітан знайшов на захід від Нової Гвінеї підхоже місце. Він не сумнівався, що шотландська колонія, заснована там, могла б досягти процвітання. На цьому острові була зручна гавань, яка могла б привабити торгові судна різних країн. Оглянувши узбережжя Нової Гвінеї, «Британія» увійшла до Кальяо, щоб поповнити запаси продовольства і палива. 30 травня 1862 року судно покинуло порт і вирушило через Індійський океан навколо мису Доброї Надії до Європи. Та через три тижні знялася страшна буря. У трюмі зробилася теча, яку ніяк не вдавалося закласти. Команда була до краю виснажена, помпи не встигали відкачувати воду. Цілий тиждень «Британія» була іграшкою урагану, який зірвав із палуби рятувальні шлюпки. Тож на екіпаж чекала неминуча загибель, але в ніч на 27 червня вдалині вже показалося східне узбережжя Австралії. Не минуло й кількох годин, як «Британію» зі страшною силою викинуло на берег. Хвиля оглушила і змила за борт Айртона, він знепритомнів. До тями прийшов уже в полоні у тубільців. Відтоді він нічого не чув про «Британію» і був упевнений, що судно розбилося на друзки в затоці Туфолда, а його екіпаж загинув.

Але з послання виходило, що Гаррі Ґрант і ще двоє матросів, так само, як і Айртон, опинилися на березі, а знаючи долю одного, можна було приблизно уявити собі долю інших. Виживши після кораблетрощі та потрапивши в полон, Айртон опинився у місцях, де протікає річка Дарлінг, – приблизно на чотириста миль північніше від тридцять сьомої паралелі. Його доправили туди тубільці. Спосіб життя племені, що полонило його, був майже первісним. Два тяжкі роки невільництва тяглися нескінченно, і колишній моряк тільки й чекав слушної нагоди вирватися на волю.

Якось жовтневої ночі 1864 року Айртону вдалося обдурити своїх вартових і сховатися в лісових нетрях. Цілий місяць він блукав у глушині, харчуючись корінням та їстівними паростками папороті; вдень дороговказом йому було сонце, а вночі – зорі. Морякові довелося подолати десятки миль боліт, річки й гори, аж доки він добрався до гостинної ферми Падді О’мура, виснажений, ледь живий.

Несподівано майор звернувся до робітника з питанням:

– Ви сказали, що служили боцманом на «Британії»?

– Так, сер, – із готовністю відповів Айртон. – Коли ваша ласка, можете подивитися на мій судновий договір. Я завжди тримав його при собі, і він якимсь дивом уцілів.