Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 52

Тож Гленарван ще довго блукав безлюдним берегом, прислухаючись і вдивляючись удалину.

Удосвіта всі підхопилися від крику:

– «Дункан»! Слава!

Далеко у відкритому морі дрейфувала яхта: то був «Дункан»; дим із труби парової машини змішувався з ранковим туманом. Море й далі залишалося бурхливим, і судно не могло наблизитися до берега, не ризикуючи лягти на мілини. Лорд Гленарван, озброївшись підзорною трубою, стежив за маневрами яхти, а індіанець, зарядивши свій карабін подвійним зарядом пороху, випалив ним у повітря. У відповідь у морі знявся вгору білий димок, і трохи згодом мандрівники почули віддалений звук гарматного пострілу. Тієї-таки хвилини «Дункан» змінив курс і, прискоривши хід, повернув до берега.

У підзорну трубу Гленарван бачив, як матроси на яхті поспішно спускають шлюпку.

Патагонець, схрестивши на грудях руки, стояв поряд із вірним Таукою й спокійно дивився на пінливі хвилі. Гленарван підійшов до нього, взяв за руку і, вказавши на «Дункан», мовив:

– Їдьмо з нами!

– Ні. Тут Таука, там пампа. – Індіанець заперечливо похитав головою та широким жестом обвів рівнину.

Лорд знав, що Талькав ніколи добровільно не покине землю, де поховані його предки. Тому він тільки міцно потиснув йому руку. Не наполягав він і тоді, коли індіанець, посміхнувшись, відмовився взяти плату за свою працю.

– Ви – мої друзі! – просто сказав він.

Зворушений Гленарван не здобувся на відповідь. Йому хотілося залишити цьому мужньому та чесному чоловікові бодай що-небудь на згадку. Вийнявши з гаманця золотий медальйон із мініатюрним портретом, він простяг його індіанцю.

– Моя дружина! – пояснив він. – Візьми.

Обережно відкривши медальйон, Талькав поглянув і щиро сказав:

– Ця жінка така ж добра, як і вродлива!

Патагонець по черзі прощався з усіма своїми друзями, притискаючи кожного до своїх широких грудей. Географ подарував йому на згадку карту Південної Америки – найкоштовнішу річ із того, що в нього вціліло. Роберт палко обійняв свого рятівника.

Тим часом шлюпка наближалася. Нарешті, прослизнувши у вузький проміжок між мілинами, вона м’яко врізалася в піщаний берег.

– Як почувається моя дружина? – насамперед спитав лорд Гленарван.

– І моя сестра? – підхопив Роберт.

– Леді Гленарван і міс Ґрант чекають вас на яхті, – відповів стерновий. – Слід поспішати, сер, – додав він, – починається відплив.

Тієї миті, коли Роберт уже готовий був стрибнути в шлюпку, індіанець підхопив його на руки й мовив:

– Аж тепер ти по-справжньому змужнів!

Шлюпка вийшла у відкрите море. Але ще довго за смугою прибою виднівся нерухомий силует Талькава.

За півгодини Роберт Ґрант першим злетів по трапу на борт «Дункана» й кинувся на шию Мері під вигуки «слава», якими вітав мандрівників екіпаж яхти.

Так закінчився для них сповнений суворих випробувань перехід по тридцять сьомій паралелі через Південну Америку.

Частина друга

1

Знову на яхті

Доки шлюпка наближалась до яхти, леді Елен та Мері Ґрант устигли перелічити всіх, хто повертався на борт. Джон Манґлс був поряд, так само пильно вдивляючись у туманну далечінь. Проте зіркі очі моряка не знаходили серед пасажирів капітана Ґранта.