Читать «Діти капітана Ґранта» онлайн - страница 50

– Якщо так триватиме й далі, буря буде страшна, – сказав Гленарван.

– Тим краще! – вигукнув завжди оптимістичний Паганель. – Якщо нам не вдається уникнути цього природного явища, то хай воно буде визначним і чудовим…

Гуркання грому заглушило його слова. Здавалося, що все навколо охоплене вогнем. Блискавки спалахували безперервно. Та це все тривало, доки не було дощу й вітру. Проте невдовзі чорне небо посмугували скісні потоки зливи, яка хлинула на озерну гладінь і розсипалася тисячами бризок.

У самому розпалі зливи на кінці товстої горизонтальної гілки дерева зненацька з’явилася вогняна куля завбільшки з кулак. Повисівши та покружлявши кілька секунд на місці, вона з гуркотом вибухнула, мов артилерійський снаряд. Потягло сіркою. На мить усе затихло, і в цій тиші пролунав розпачливий вигук Тома Остіна: «Дерево горить!»

Полум’я швидко охопило весь західний бік крони омбу. Сухе гілля, пташині гнізда та дірчастий верхній шар кори стали чудовою поживою для вогню, а ще й вітер роздмухував полум’я все сильніше.

Треба було тікати якнайшвидше. Лорд Гленарван та його супутники почали поспіхом перебиратися на східний бік крони, якого ще не торкнувся вогонь; розгублені, вони видиралися чимраз вище, ковзали та хапалися за гілки. Тим часом гілки корчилися, тріщали, звивалися у вогні. Палаюче гілляччя падало у воду, розсипаючи тисячі іскор, і течія відразу підхоплювала й відносила його геть.

Мандрівники втрапили в справжню халепу: вони задихалися в густому диму, їх обпікав нестерпний жар, бо вогонь уже підібрався до них майже впритул. Зрештою терпіти це стало несила.

– Усі у воду! – рішуче наказав Гленарван.

Вілсон першим кинувся вниз, та раптом звідти пролунав його розпачливий крик:

– Рятуйте!

Том Остін мерщій зісковзнув стовбуром додолу та простяг руку морякові. Обидва видерлися назад.

– Там каймани! – кричав Вілсон.

Справді, у воді навколо дерева аж кишіло від страшних плазунів, яких в іспанських провінціях звуть кайманами. Їх було не менше як десять.

Мандрівникам здалося, що їхня загибель цього разу справді неминуча.

Тим часом стихія вщухала, але її несамовите шаленство спричинило скупчення в атмосфері величезної кількості пари, насиченої електрикою. На південь від дерева формувався величезний смерч, схожий на перевернутий конус. Незабаром він почав наближатися, кружляючи з неймовірною швидкістю. Ще кілька хвилин – і гігантська воронка налетіла на омбу.

Стовбур тяжко затремтів і так струснувся, що Гленарвану здалося, ніби це тисячі кайманів намагаються вирвати дерево з корінням своїми ікластими щелепами. Мандрівники хапались один за одного, намагаючись хоч якимсь чином утриматися: вони відчували, що велетенське дерево хилиться й от-от упаде.

Усе сталося блискавично. Смерч помчав далі, а повалений гігантський стовбур омбу поплив, підхоплений течією, здавшись на волю стихії. Каймани повтікали.

Мандрівники перебралися на підвітряний бік дерева, і омбу, наполовину підтоплений, а наполовину розжарений, поплив, гнаний вітром, ніби корабель під вогняними вітрилами.