Читать «Дім у Бейтінг Голлов» онлайн - страница 57

Старі митницькі вояки, які служили в австрійському війську і дожили до 1944 року, згадували Першу світову, плямкаючи беззубими ротами про смерть, яку більшість із їхніх ровесників зустріла в італійських Альпах.

Перший лист надійшов із Каттакургана Самаркандської області від Николи Короля, який описав свою подорож із призовного пункту до Каттакургана кількома словами, почавши: «Слава Ісусу Христу! Дорогі мамо і тату, пише ваш син Никола, я живий і здоровий». Никола сповіщав свою родину, що всі односельці доїхали до місця служби, що годують добре, а військові вправи не важкі, лише спека їм докучає, але, припускав Никола, звикнуть. Николина мама, стара Королиха, ходила селом і читала по хатах той лист. Насправді сиділи вони за колючим дротом і помирали від дизентерії. Живі рили неглибокі рови, в яких ховали померлих, засипаючи жовтою узбецькою глиною. Николу послали були разом з іншими солдатами принести бідон масла на кухню, де годували призовників. Ішли вони містом до хлібозаводу. Каттакурган перетворився на скупчення військових частин, в яких формувалися полки перед відправленням на фронти. Назад несли бідон, у якому бовталася жовта рідина, бо масло розтопилося від спеки. Никола сказав напарникові поставити бідон і відкрив накривку. Масло пахло. Никола запхав у бідон руку і облизав жирний палець. У шлунку заворкотало і голод, наче командир, наказав Николі черпати долонею масляну рідину. Як донесли до своєї частини бідон, Николин шлунок почало викручувати, і смерть прийшла по нього на третій день. Устиг Никола Король написати отого єдиного листа, а вслід за листом через півроку прийшло повідомлення, що Никола Король помер у Каттакургані від дизентерії.

Про Титєну казали, що вона прийшла до Митниці з Пожежа. У дитинстві начебто випала з циганського воза. Ніхто не міг це підтвердити, але ніхто не міг і заперечити. Злі язики казали, що коли її хрестили, то спалахнув у священика фелон. А малою, розповідали про францовату Титєну, вона обікрала Пожежа. А скільки там дворів? Не більше двадцяти. І родина, що взяла її до себе та виховала, радо позбулася Титєни, щойно базарський удівець Митро Федоришин посватався. Митрові з жінками не щастило. Перша, Анна Сорочинська, пішла, коли він у пенсильванському Шенандоа добував вугілля. Заробивши на кілька моргів, віз для неї грамофон і десять чорних платівок із записами вальсів, фокстротів і танґо, бо любила Анна музику. Але поки їхав, вона повіялася до Чорткова -люди кажуть, буцімто сплуталася з поляком. З ним потім і виїхала. Друга - Юлька Марущак, за якою дістав до своїх шести моргів іще два, померла при пологах. За два дні померло і немовля, якому кушарка своїм оком призначила смерть. «Митре, - сказала тоді кушарка, - приберуть дитє ангели». Після Юльчиної смерті ніхто не хотів іти за Митра Федоришина. Казали, що на нім - вроки. Титєну нагалили Митрові його вуйки, які в когось на Пожежі празникували.