Читать «Дім у Бейтінг Голлов» онлайн - страница 59

У грудні приїхав до Митниці гарнізон.

Розквартирувався на горбі, в мурованій читальні з великою залою для забав і кількома кімнатами, в яких поміщалося двадцятеро або тридцятеро солдатів. Із району, з Білобожниці, внадився оперуповноважений капітан Семьон Каплунов, і до сільради почали викликати всіх, кого не забрали до Червоної армії за станом здоров’я чи віком. Голова сільської ради Іван Тимиляк посилав десятників, щоби ті викликали за списками чоловіків і хлопців, бо формувалися трудові загони на Донбас. Люди йшли до сільради неохоче. Покликали навіть Митришиного сусіда одноокого Панька, якому казали «Штурк Панька в око». Каплунов подивився на Панька і записав його десятником.

Коли Титєна знайшла коло порога записку, в якій повстанці закликали стрибків не служити московській владі, а на брамі прочитала виписане білою фарбою - «Смерть московсько-жидівській комуні», то записку спалила у кухні, а напис затерла сусідовим тиблем.

Після цього вона сказала Онуфрієві: «Може, краще було записатися на Донбас?» «Та ви ж, мамо, сами не хтіли пустити, - відповів Онуфрій. - А нащо я вам тут?»

Не знала Титєна, що у німецькому полоні, за кілька кілометрів від голландського кордону, на шахтах Фрідріх Цехе від виснаження та голоду помер її чоловік Митро. Упокоївся у формі червоноармійця. У бараці для військовополонених. Лютував тиф, що викосив шкіру і кості. У списках померлих Митро значився під номером загальної могили, яку викопали за протестантським німецьким цвинтарем. Списки передали до архіву військовополонених до Берліна. Титєна думала, що Митро загинув на фронті, але з райвійськкомату прийшла відповідь «Пропав безвісти». Не було тепер біля неї Митра, не було й Николи Короля. Залишилися шмаркачі - ровесники її Онуфрія. Плуталася з будь-ким із гарнізону.

А коли прийшли по її Онуфрія, щоби відправити на Донбас, пішла Титєна до чоловікового вуйка Данила на розмову. Данило не підлягав мобілізації, бо ще з австрійської служби втратив ногу.

«Єсли хочеш, шоби був перед вочима, то не пускай на Донбас», - сказав тоді вуйко Данило.

«А шо буде тут? - запиталася Титєна, додавши: -Вчора вбили Стефанишин Марію, десятницю з сільської ради».

«Чувім, що знайшли записку, причеплену шпильков до футерка. Написали, шо сексотка».

«Та, може, й була. В сороковому році записалася до комсомолу. Але нашо вбивати?»

«Казали, що донесла».

Каплунов помив зимною водою лице, витерся і застебнув швейцарський годинник «Doxa». Скільки разів прикладав Каплунов до вуха годинник, а ніколи не чув, як працює його механізм. То був годинник якогось чеха. Полк Каплунова стояв тоді у Чехії. Війна закінчилася, і їм наказали перевіряти пасажирські потяги. З чеських Судетів цивільні перебиралися до Баварії. Серед охочих покинути Судети були німці, чехи, українці, мадяри, яких совіти немилосердно грабували. Каплунов, що перевіряв потяг, в одному з вагонів запримітив добре вбраного чоловіка, на руці в якого був золотий годинник. Чеський жандарм пояснив Каплунову, що це торговий аґент із біжутерії, якого він знає. «А чого він втікає?» - поцікавився Каплунов і вивів перестрашеного чеха з вагона. Жандарм запротестував, але Каплунов відштовхнув його. Поки Каплунов вів чеха до радянської комендатури, потяг шарпнувся і поволі рушав. Чех благально дивився на Каплунова. А той, завівши свою жертву за станційні будівлі, вистрілив нещасному в серце. І покликавши своїх підлеглих солдат прибрати труп, сказав: «Хотєл убєжать, сволочь». У нагрудній кишені офіцерського кітеля Каплунова годинник торговця біжутерією лічив тепер час смерті його колишнього власника.