Читать «Дім у Бейтінг Голлов» онлайн - страница 55

«Знаєш, Вікіпедія пише, що в 1950-тих Седар Таверн була у двадцять четвертому будинку, а потім її перенесли у вісімдесят другий».

«І чому ж зачинили?»

«Мабуть, продали. А новому власникові будинку поезія - по барабану».

«Сумно».

«Посидьмо у Старбаксі».

До відправки порому на Статей Айленд залишалося п’ять хвилин. Я бачив, що він пришвартувався, а за хвилину-дві пасажири, що пливли до Мангеттену, зійдуть. А потім дозволять зайти нам.

Проповідник уголос читав Євангеліє від Марка. «Біблію» було оправлено у витерту шкіру, а між сторінками жовтіли закладки.

Свідки Єгови мовчки стояли з журналами «Сторожова Вежа» і ангельськими очима проводжали пасажирів.

На поромі Наврікат захотіла перейти на правий бік, щоб краще роздивитися статую Свободи, але туристи, фотографуючись, обліпили кожен вільний закуток. Наврікат сказала, що Свобода не вартує таких зусиль - краще роздивиться її в Інтернеті. Я купив два пива - на поромі це дозволено - і ми з Наврікат притулилися на другому поверсі, де зазвичай мало людей. Сиділи, пили пиво і мовчали.

Останню ніч перед відльотом до Каліфорнії Наврікат була в мене.

Коли ми готували на кухні вечерю, я торкнувся до її плеча.

«Нічого не вийде - у мене місячні».

Зранку ми заїхали до «Челсі» - забрати її речі і розрахуватися.

Я сидів у авто і чекав, коли вона вийде з готелю.

Прощаючись на летовищі Кеннеді, ми почувалися незручно одне перед одним. Я це відчув ще на поромі, коли ми поверталися до Мангеттену. Мабуть, те саме відчувала і Наврікат, коли дивилася на затягнені пітьмою береги і яскравий захід сонця.

Пором упевнено наближався до острова.

«Знаєш, я вдячна, що ми зустрілися у Нью-Йорку. Я обрала Нью-Йорк як місце остаточного прощання», - сказала тоді Наврікат.

«Зручне місце для пам’яті».

«Для забуття», - виправила вона.

Уже на летовищі Наврікат витягнула з полотняної торби засушену квітку чорнобривця і поклала мені в долоню.

«Це на прощання».

І пішла реєструватися на свій рейс.

Онуфрій і Титєна

На йорданські морози над Митницею зупинилися снігові хмари і від морозу тріскали стовбури спорохнявілих верб. Уздовж перемерзлої у кількох місцях Джуринки купчилися голодні синиці й, збившись у зграйки, скльовували шипшину. Деякі з них, обмерзлі, мертвими падали у річку. По засніженому гостинцеві горобці порпалися по кінських гімнюхах. Якщо сніги випадали зранку, то їх синюшний відблиск нагадував перемерзлу бараболю. По Йордані - морози відступали за Чигор і за Язлівці. І хоча митницькі пси нюхом чули, звідки прийде весняне тепло, та все ж перед Йорданом ховалися від морозу і дихавишного Якимця, який лупив із них шкіру, а смальцем змащував пісну страву.

Перед Йорданом Онуфрієві Федоришину видали карабін і начальник стрибків сказав, що тепер на всі облави його, Онуфрія, теж, братимуть як бійця.

Онуфрієві на початку грудня виповнилося шістнадцять. Довгов’язий, з чорними циганськими очима на вузькому лиці, худими руками, він нагадував цибатого птаха. Ріс полохливий і не бавився з ровесниками. Частіше переховувався по кущах над Джуринкою, з якою розмовляв і переповідав їй свої дитячі образи. Шукали за ним, а коли знаходили - били. Але нічого не помагало - Онуфрій знову бігав до річки, підглядав за рибами і птахами, сторонився людей. Титєна гнала його до гурту хлопців, які літніми вечорами гуділи на горбі, але Онуфрій віднєкувався. Коли хтось зі старших людей розповідав про давні часи, в яких русалки ходили селом, то хлопець вбирав у себе кожне слово, чіпляючись за нього, наче водорості за плавники карасів. Старий Якимець, від якого смерділо собачим тлущем, розповідав, що один ґазда взимі повертався з Буряківки додому. Було вже поночі, близько дванадцятої години. їхав саньми, і перед мостом з’явилася йому царівна. Якимець божився, що чув цю історію від своєї баби. І завела вона того ґазду під міст, до царських палат. Пили і їли вони цілу ніч. А коли над ранок ґазда прокинувся, то побачив, що сидить під мостом на купі гною. Казав Якимець, що то була русалка, яка заманила чоловіка і так над ним посміялася. У дитинстві соромився Онуфрій своєї мами Титєни, яка була набагато молодша за свого чоловіка Митра, Онуфрієвого батька. Маму прозивали циганкою, злодійським поріддям і курвою францоватою. Могла слухати цілий вечір патефон, куплений Митром в Америці, а приспавши чоловіка, серед ночі зникнути з теплого ліжка, щоби під ранок прийти додому. Тоді від неї пахло Джуринкою і чоловічим потом. І Онуфріїв батько бив її, що аж кров сикала по стінах. А було, що взувала мешти чеської фірми «Бата», шалінову спідницю і ходила з Митром до читальні на забаву. Поки Митро радив щось із хлопами - зникала. І Митро знову чув запах Джуринки, що переслідував його. Любила їздити до Чорткова чи Тлустого в базарні дні. Купували за американські доляри нове вбране, а Онуфрієві - велику білу булку. Намовила перед війною Митра заставити поле і взяти позику для оренди каменоломні. Прогоріли. Але Польщі не стало. Не треба було повертати позику, а поле все-одно забрали до колгоспу.