Читать «Дім у Бейтінг Голлов» онлайн - страница 47

Петро дзвонив у міліцію.

Шпонда підніс Володю вгору і, опустивши на асфальт, крутонув. А потім, криво посміхнувшись, почав із ним танцювати. Вони трималися за руки і кружляли, перебираючи ногами, плутаючись у пилюзі й смітті. Коли Володя зрозумів, що небезпека минула і що це танець примирення, він почав на радощах верещати. Слина бризкала їх обом із вишкірених ротів.

Скакали, хапалися за руки, цілувалися, падали в пилюгу, тариючись по асфальті. А коли, знесилені, впали і завертівся їм світ, іще довго крутилася автобусна, перукарня, бочка з пивом, книгарня з книжками, обертався Чортків. І вони летіли над Чортковом, щасливі у своєму нещасті.

Коли у міліцейський бобик закинули Володю і Шпонду, то всі знали, що це ненадовго. Знали, що втечуть із Буданова і знову прийдуть на автобусну.

- А шо з ними зробиш? - думав Петро.

Настя замикала бочку на колодку. Нинішня її зміна закінчилася. Петро уже йшов по мотоцикл, але розвернувся і підійшов до Насті.

- Давай, поможу.

- Помагай Надьці, тій рижій корові.

- Надька? Ти шо? Мені подобаєшся ти, Настю.

- Бреши, бреши.

- А скільки продала? - запитався Петро.

- Ще є півбочки.

- Почекай, я піду за мотоциклем.

За автобусною, біля дерева, вечеряли цигани. З казана валувала пара і чорні фігури сиділи навколо вогнища.

А Настя, почувши знайоме торохтіння мотоцикла, згадала, що не купила додому хліба. «Куплю завтра», -вирішила вона.

Від автобусної Петро з Настею, від’їхавши кілька кілометрів, звернули у посадку.

«Раз жиємо», - подумала вона, коли Петро кинув її на траву і почав задирати сукенку.

Коли на шию надівають вінок із сухих чорнобривців

І

Наврікат з’явилася у Нью-Йорку несподівано і невчасно. Я щойно повернувся з Нового Орлеану, куди літав на кілька днів. Літав послухати джаз. І як це буває, без будь-яких причин. Квиток замовив, коли обідав у Інтернет-кафе на Мангеттені. І наступного дня з двадцятого поверху готелю «Маріотт» дивився на Французький квартал. Слухав, як гудуть кораблі, пропливаючи Міссісіпі, а туристичні - курсували річкою, минаючи заякорені танкери і баржі.

Джаз грали у клубі, до якого я доїхав трамвайчиком, колією вздовж Міссісіпі. Перед вильотом зайшов до кондитерської крамнички «Лаурас Кенді» на вулиці Чарлз, і купив пачку чорного шоколаду, який їв цілу дорогу до самого летовища Кеннеді. «Джаз і шоколад, джаз і шоколад», - повторював я. «Якщо мене запитуватимуть про Новий Орлеан, я відповідатиму - джаз і шоколад».

Я вилетів нічним рейсом.

У Нью-Йорку було прохолодно і накрапав дощ. Із летовища дістався на таксі додому о п’ятій ранку. Завалився спати. Близько десятої хтось телефонував. Мобільний я відключив, але настирливо дзвонили на домашній. Це була Наврікат. Я сів на підвіконня, притулившись спиною до вікна. Наврікат сказала, що вона у Нью-Йорку, прилетіла до Америки на стипендію. Буде чотири місяці у Каліфорнії. Дзвонить мені з готелю «Челсі». Запитала чи я знаю такий. Я знав цей готель на Двадцять третій вулиці, про який збирався написати короткий есей для одного журналу. Наврікат запитувала в мене про сьогоднішні плани. Я сказав, що вночі прилетів із Нового Орлеана. І нині планував поспати. Наврікат відповіла, що ми можемо зустрітися завтра. Я погодився на завтра і знову приліг. Дзвонив скайп, бо я не вимкнув комп’ютер. Наступного дня, прокинувшись близько сьомої ранку і поголившись, я снідав вівсяною кашею. Коли вийшов із дому, то ще не був упевнений, що поїду сабвеем. Хоча думка про паркування на Мангеттені відбила всіляку охоту їхати авто. Ми зустрілися у фойє готелю «Челсі». Не знаю, хто порадив Наврікат зупинитися саме там, але я зробив би те саме.