Читать «Дім у Бейтінг Голлов» онлайн - страница 49
Василь Махно
Зайшли у вузький неосвітлений напівпідвал ресторану «8і§ігі». Відвідувачів не було. До нас підійшов менеджер і запропонував обрати собі місце за смаком та й пішов геть. Потім з’явився офіціант, приніс меню і теж зник.
«Я замовляю керальські сардини - Kerala Fish Curry».
Наврікат покрутила паперовим меню зі світлинами страв і вирішила замовити Red Fish Curry. З’явився офіціант. Я попрохав принести пива. Нам принесли темне, як мед, індійське пиво King Fisher.
«Коли мама розлучилася з батьком, ми повернулися до Індії і жили в домі маминого брата в Калікаті. Я пішла до приватної школи. А коли наставав сезон дощів і з моря прибивалися чорні хмари, я ховалася у будинку в найдальші закутки. Я боялася там жити. Потім звикла».
«А коли ти повернулася до Лондона?»
«Батько вирішив заплатити за мій коледж, тому я переїхала до Англії. Мешкала у дешевому районі й вечорами підробляла офіціанткою. З батьком зустрічалася раз на місяць в пабі, пили пиво і обідали. Потім почала писати і перекладати малаямською англійських поетів. Мабуть, від самотності».
«Кого перекладала?»
«Спочатку Філіпа Ларкіна».
«Мабуть, почала з «This Be The Verse»?»
«Так, тема була близька».
«Взагалі англійська поезія завжди здавалася мені суха, наче виписана з графства Йоркшир гувернантка».
«Багато метафізики, але багато добрих речей».
«Про Ділана Томаса промовчімо».
«Знаєш, у Ларкіна теж є своєрідна метафізика, просто вона предметна. Справжня, вихоплена з потоку живої мови, тобто - з деталі, провінції».
«Ларкін і так начебто мешканець провінції».
«Коли я закінчила коледж і треба було щось вирішувати, виникла ідея повернутися до Індії. Мого бойфренда, того, що ти бачив у Мумбаї, компанія направляла до Індії. Ти пам’ятаєш, що він працював у телефонній компанії. В Індії тоді розпочався бум суцільної телефонізації. Я теж переїхала і почала викладати англійську літературу в університеті. А влітку працювала на курсах англійської мови. До Керали ми літали нечасто, але інколи відвідували маму і родину її брата, який на той час уже помер».
«Угу, так-так, я пам’ятаю твого бойфренда, ми познайомилися, коли їхали в таксі з летовища. Як його звати?»
«Александр».
«Так, Александр. Ви розлучилися?»
«Давно, ми прожили разом п’ять років. П’яти років достатньо, щоби зненавидіти одне одного».
«Коли пообідаємо, я поведу тебе до церкви святого Марка».
«Сакральне місце для нью-йоркської поезії».
«Погоджуюся».
«Потім, коли ми з Александром розійшлися, півроку я жила в дядьковому домі з мамою і моїми кузинками, які повиходили заміж і народили купу дітей. Мамина родина була заможна, але вілла, в якій усі мешкали, нагадувала психіатричну клініку».
«Тебе там діставали?»
«Ні, зовсім, ні, але для моїх двоюрідних сестер і братів я була інакша. Ми не розуміли одне одного. До того ж я вже перестала боятися затяжних дощів і чорних бавовняних хмар, які приходили з моря».
До церкви святого Марка ми прийшли з Другої авеню. При вході, на огорожі з кованого чорного металу, висіли афіші. Увійшовши у церковний дворик, побачили, що на плитах поховань із XVI століття стоять туристи і про щось теревенять.
