Читать «Дізнавач» онлайн - страница 84

Свєтка зробила на обличчі скривджену гримасу.

— Яка знайома? Як прізвище? Де мешкає? Де працює? Швидко відповідай одним махом!

Свєтка вигукнула:

— Стороженко Ніна Володимирівна, Валова вулиця, будинок 3. Через дорогу від нас. Працює в порту, диспетчер. Незаміжня. У віці. Зовсім нецікава. Товста.

Я лагідно усміхнувся.

— Занадто швидко ти, Свєтко, відповіла. Не бреши. Кажи, куди і з ким бігала.

Свєтка потупила очі.

— Ну яка різниця. У жіночих справах. Тобі необов’язково.

Я наполягав. Навіть руку Світлані крутнув.

Вона вирвалася і закричала:

— Боляче! Ну і ласки в тебе, Мишо! Легше не вмієш?

— Не вмію. Ну?

— Якщо скажу, підемо до мене? — Свєтка перестала приховувати свої підступні наміри. Дивилася на мене заклично і невідступно.

— Підемо. Кажи.

— Спочатку ходімо, вдома скажу.

Я перейшов на інший прийом:

— Світланко, зараз не час до тебе йти. Я й сам хочу. Тільки мені ще сьогодні треба багато справ переробити. По службі. Зрозумій. Та й пожартував я. Навіщо мені у твої бабські справи мішатися? Подумав, може, ти з іншим чоловіком кудись бігала. Приревнував. Пробач.

Свєтка радісно засміялася.

— З яким таким чоловіком? Гаразд. Скажу. Лаєвська Поліна Львівна до мене прибігала. Кравчиня. Але точно — ми з нею за матерією пішли. Вона якнайбільше хотіла придбати, а в одні руки не можна. То вона до мене. Взяли на двох сім метрів. Вона заплатила. Мені блузочку з рукавом «японка» пошиє — задарма. За мою послугу.

Свєтка схопила мене під лікоть і потягла.

Але раптом схаменулася.

— Ой, Мишо! Ти мене на провокацію взяв? Узяв. Гад ти, Мишо!

Я змінив місце положення своєї руки і міцно тримав Свєтку сам.

— Еге ж, Світлано. Працюєш ти в органах, а живого досвіду роботи з людьми немає. Пішли до тебе. Поговоримо. А там як вийде.

Свєтчин сусід побачив нас іздалеку і демонстративно пішов в інший бік від барака. Заявив таким чином, який він делікатний.

Свєтка всілася на ліжко, опустила голову і сказала:

— Що розповідати? Я нічого поганого не зробила. Тим більш не скоїла. Познайомилася з Поліною недавно. Близько місяця тому. Вона мене підстерегла після роботи начебто випадково. Розговорилися. Вона мене похвалила за мою фігуру. Прогулялися з нею по Валу. Вона сказала, що кравчиня, що доводиться шити на самих тільки начальникових дружин. А вони всі, як колоди. Ні талії, нічого. А вона мріяла б пошити для душі. Попрощалися з нею. А за кілька днів вона знову мене зустріла і запросила до себе додому. У гості. Я пішла. Вона мені сказала, що крім шиття у неї є одне захоплення. Вона сваха. У неї в Києві і в Харкові, не кажучи про райцентри, багато женихів. І після війни овдовілих, і молодих. І вона шукає їм порядних наречених. Гарних, звичайно. І що за всіма статтями я підходжу для одного з Києва. Він зараз у тривалому відрядженні, але скоро повернеться і вона познайомить нас. Я, звичайно, за її зовнішністю відразу зазначила, що вона з нації єврейка. Тому й поцікавилася, якої нації наречений. Вона запевнила мене, що росіянин або, в крайньому разі, українець.