Читать «Дізнавач» онлайн - страница 82

Євка машинально схопилася за свою помаду і знову стала квацяти по губах. Виходило невлучно.

Я підійшов до неї ззаду, обійняв за талію і шепнув на вухо, в те, що з подряпиною:

— Єво, подумай. Поки Лаєвська тебе тримає, тобі спокою нема. Усе твоє життя у неї в руках. Хоч із Хробаком, хоч із кимось іншим. А тримати вона тебе буде до самої смерті. До смерті. Або своєї, або твоєї. Що ж до Зуселя, то Лаєвська хіба правду колись казала? У неї ж язик не повернеться правду сказати. А ти поширюєш. Соромно. Я до тебе з добром.

І пішов. Через двері. Як годиться.

Євка гукнула навздогін:

— Почекайте. Ще скажу.

Я повернувся. Став у дверях упівоберта.

— Кажи.

Євка засоромилася.

Потім підвела голову і процідила:

— А Лаєвська казала, що у вас з Лількою було. І дуже було.

Я махнув рукою:

— Йдіть ви всі до дідька. Баби дурні. Ти на своєму гачку сиди, а мене не чіпай. Не підчеплюся.

Із тим і пішов остаточно. І дверима не грюкнув. А якщо й грюкнув, то тихіше, ніж треба було.

І хоч я проявив стриманість, у душі у мене вирувала буря.

Заспокоювало одне — в голові, що у Лаєвської, що у Євки, панувала повна каша.

Чому мені був потрібен спокій? Тому що нерви у мене були на межі. Я переживав за Любочку, за дітей. Довид з Вовкою і Гришком не йшли у мене з голови. Зусель знову ж таки.

Щоправда, Зусель — окрема розмова. Непорозуміння. Але тепер непорозуміння ставало у главу кута і цим проклятущим непорозумінням Лаєвська тицяла мені в обличчя.

І, звичайно, Лілька Горобчик. І те, що в мене з нею нібито було.

Я рушив додому. Час наближався до п’ятої і на мене чекала ще Свєтка.

Хотілося перевдягнутися в чисте. Нижня сорочка під кітелем змокла. Ремінь перетискав ребра, аж у серце відбивалося. Я навмисне перетягнув ще тугіше на одну дірку. Не знаю для чого. Але навмисне.

Що Лаєвська якимось чином підключила до своїх ігор Свєтку, стало для мене ясно. Але якого біса Свєтка їй піддалася? Та хоч за сукню в горошок. У талію. З вирізом. Як у небіжчиці Горобчик.

І Євка, і Свєтка — несвідомі. Їх візьми за руку і веди. Вони і поплентаються за своєю вигодою. А вигода копійчана або зовсім збитки.

Лаєвська — інша. Лаєвська у повній свідомості. І небезпечна.

Жінка так улаштована природою, що з нею що завгодно може статися, — а вона потім буде жити як з гуся вода. Тому що крути не крути, а треба за чоловіка дбати і за дітьми дивитися плюс старі.

Але якщо трапиться свідомість — кажи пропало. Свідомість — найстрашніше, що може статися з жінкою. Тоді баба відходить від своєї природи. І вже на неї управи немає. З Лаєвською — саме так. Я тільки зараз зрозумів усю глибину.

А якщо вона й Любочку підключила до себе? Підчепила за щось?

Ні. Ось такого бути не може. Ні за природою, ніяк.

У білій сорочці-апаш, у гарних штанях з тонким цивільним ремінцем, я постукав у двері Свєтчиної житлоплощі.

Із сусідніх дверей висунулася непротверезіла пика.

— Нема Свєтки. До неї баба розніжена приходила. Обидві вискочили й побігли. Свєтка, видно, з роботи щойно — і знову кудись. Бігла, аж сорочка знизу вилазила. З мереживцем, з рожевим. Я всі її сорочки знаю. Вона на дворі сушить. А ще міліція! Хоч посоромилася б!