Читать «Дізнавач» онлайн - страница 8

Лаєвська з люттю глипнула на мене в загальних рисах, не у вічі, звичайно, на очі у неї забракло сміливості:

— Знаєте що, Михайле Івановичу… Ви до мене в білій сорочечці завітали. І без пістолета. То я вам тому скажу, що ви не все знаєте і можете вивести не все на чисту воду.

— Ну і яка там у вас вода, Поліно Львівно? Покажіть! Ну, покажіть!

Терпець мені уривався. Не тому, що якась баньката немолода баба до мене товстезними стегнами горнулася, а тому що мені стало прикро. Я не шкодував свого життя. А вона ніби дивилася зверху і бачила.

— Михайле Івановичу, справа ж Лілечки замкнена на замочок, правильно?

— Ну.

— Ну то. А ключик у кого?

— Ваші єврейські загадки я розгадувати не маю наміру. Не за те я кров проливав. І зараз ризикую заради вас.

Тут Поліна Львівна схопила мене за руку і просто в очі прошипіла, і дух від її шипіння линув схожий на парфуми «Червона Москва», але дуже прогірклі:

— Ви в місті скільки часу? Ну, п’ять років. Щонайбільше. Але справа не в часі. Я тут теж недавно. Тільки ви, Михайле Івановичу, лише коли вас робота змушує, з людьми розмовляєте. А я з власної волі все знаю, всіх знаю. І це не ви мені послугу робите, що за руку хапаєте. Це я вам можу зробити послугу, а можу й ні. Неважливо, хто і що каже, важливо, що про вас особисто. І особиста картина у вас погана. Можна і в партком повідомити. І далі піти.

Я нічого не зрозумів. Може, вона парфумів тих напилася, і стала від них п’яна. Після їхньої прогірклої вишнівки всього чекати можна. Ні. Твереза. Якби наша баба, я б іще сумнівався. Я євреїв знаю! Мужик ще так-сяк. А баби тим більш не п’ють.

У двері постукали.

Прийшла клієнтка з матерією.

Поліна Львівна красиво розклала відріз на столі, потрусила крепдешином перед моїми очима — пустила хвилею.

Каже:

— А ваша дружина, Любов Герасимівна, чи не збирається ще платтячко собі пошити? Тож якщо збереться, прошу до мене. У мене всі її мірочки записані. Вона казала, вам дуже подобається, що я їй пошила. Зимове, вовняне, теракот. Вона у вас бліденька, а теракот підрум’янює. Я їй порадила. Дякую, що зайшли боржок передати. Привіт дружині. І донечці. Донечку поцілуйте за мене, лялечку золоту вашу. Еге ж.

І заторохтіла з тією, що прийшла обшиватися.

Я й не знав, що моя Люба шиє в Лаєвської. Я її суконь не рахую. Їх і рахувати нічого. Одна — теракотова, на вихід, друга коричнева — завжди на ній. Це з зимового. А влітку сарафанчик. Або щось таке.

Конспіраторка Лаєвська зараз напевно обговорює мене зі своєю клієнткою. Що вона верзтиме, невідомо. А до неї на день приходить скільки жінок? Ну, дві — точно. А ті дві ще двом. Ті — далі. І ніяка Цвинтарша не потрібна.

І все на порожньому місці. Абсолютно на нікчемному.

Але якби я зважав на такі особисті дурниці, я б не працював в органах. І вся б наша міліція не працювала. І в війні ми б не перемогли. Особистого не те щоб не має бути. У людини все має бути прекрасно в міру: і особисте, і громадське. Але особистого все-таки має бути якомога менше і тихіше.