Читать «Дізнавач» онлайн - страница 9

Мене особливо образило, що Лаєвська натякала на моє недбале ставлення до справи Горобчик. А між тим, усе було зроблено згідно із соціалістичною законністю. Протоколи і так далі. Ніхто не винен, що Мойсеєнко трагічно пішов з власного життя.

Повторю його слова:

— Лілька була погана. Вірила в циган. Їй циганка наворожила колись, ще до війни, що у неї буде чоловік на «ре». Лілька і циганку копіювала як дві краплі води: «Проти „ре“ не встоїш, відразу піддасися. І заміж вийдеш». І подолом своїм трясла. І плечима. І чим тільки мене не брала… Я відбивався. Я весь у творчості! Я всю поему Олександра Твардовського «Василь Тьоркін» вивчив, щоб виступати з шефством по районах. А вона мене своїм коханням звела. Я, коли на перший виступ їхати в Носівку, напився. П’яний і поїхав. Думав, протверезію. Не протверезів. Догану мені дали під зад. Можете вважати, що я її за це і вбив.

Я спробував загнати його в кут невинним запитанням:

— За Василя Тьоркіна вбив? — І в очі подивився твердо.

Мойсеєнко — мені в самі зіниці, теж твердо.

Відповідає:

— Так. І за Тьоркіна. І за те, що вона мені всю голову задурила, що я не можу собі навіть уявити, що на війні буває. І, наприклад, що з нею було. Я їй роль нову читаю, напам’ять сиплю, а вона махає рукою на мій талант. А що з нею самою було, що вона знає і розуміє, чого ніхто не розуміє? Не казала. Морочила голову.

— А що, наприклад, було? Є припущення?

— Вам треба, ви і копайте. А мене хоч закопайте, я на колишню кохану жінку намовляти не буду. Хоч і правду, а не буду. Я, може, совість свою пропив, а мистецтво не пропив. А у нас у мистецтві так — про кохання не смій!

Але я швидко збив пиху з хлопця:

— Ти щодо мистецтва ні до чого. Сам розумієш. Припустимо, ти вбив. А хто ще міг Лілію зарізати? Крім тебе — хто?

Тут Мойсеєнко ніби отямився від красування. Помовчав.

Заявив однозначно:

— Крім мене, ніхто! Ніхто.

І я схилився внутрішньо на його бік. Плюс непрямі докази. Я вже казав. У Носівку він п’яний приїхав. Лілію вбили в той день, коли Мойсеєнко повернувся з району. А повернувся він не відразу, через два дні після наміченого виступу — застряг у знайомого — завідувача бібліотекою Шостака Івана Несторовича. З ним пив з горя. Шостак указав, що Мойсеєнко вживав погані вирази щодо Горобчик, погрожував убити. Виходить, убив.

І ось такі чутки по місту. «Життя моє, хоч усе у латках, зате чисте», — казала моя мати. І це я за нею завжди повторював за несприятливих обставин. За різних збитків, наприклад. Але ніколи мені ще не загрожувала втрата доброго імені.

Я вирішив зайти з іншого боку.

Старий єврей, який ходив до Горобчик і Цвинтарші як свій. Я бачив, що він ні на секунду не затримувався біля хвіртки, а з ходу штовхав. Чужі на секундочку, але затримаються. А виходив з дому старий повільно, озирався на вікна, кидав погляд на паркан. Так чужі не йдуть. Чужі не озираються.

Чернігів — місто невелике. Від Красного мосту до Троїцької гори. Від Валу до П’яти Кутів. Ось і все місто. Знайти людину просто. Тим паче єврея. Вони всі один одного знають. Так історично склалося.