Читать «Дізнавач» онлайн - страница 63

Колишню хату Євки Горобчик, а нині місце проживання Басіна, вказали пацани. Вони й проводили.

Один рудуватий, з вигляду єврейчик, закинув:

— Чи надовго до нас?

Я відповів:

— У вас відрядження відмічати, чи що? Чи ви тут господар?

Він замовк і трохи відстав. Шкода хлопця, але нехай знає своє місце. І іншим перекаже, що приїхав міліціонер з усією суворістю.

Мимохіть подумки зазначив: що хлопець схожий на когось, мені знайомого. Списав це відчуття на загальну єврейську зовнішність.

У хаті мене зустріла Малка.

Зробила вигляд, що не впізнала.

Пробурчала:

— Нікого нема.

Я й сам бачив. Не тільки нікого, але й нічого. Жили бідно. Від Євчиного жіночого господарства залишилися тільки вишиті фіранки на вікнах. Щодо решти — голі стіни і гола долівка. Тіснота, як у Діденка. Причому пічка не побілена.

Малка крутилася навколо мене і махала руками на мою форму:

— Усі до річки пішли. Туди ідіть. Усі до річки. Міні обід треба варити. Усі до річки, туди ідіть.

У хлопців надворі запитав, де зазвичай купаються. Вони поцікавилися: старі чи молоді, баби чи хто. Я пояснив, що дід і двоє малих. Вони показали напрямок.

Рушив до Десни за парком.

Десна блищала, аж сліпила очі. Назустріч мені рухалася приголомшлива картина.

Попереду Довид з ганчіркою на голові, в кальсонах, у натільній сорочці без ґудзиків до пупа. Шибав ціпком на всі боки, збивав бур’ян для подальшого кроку. За ним плентались у чорних сатинових трусах Гришко і Вовка. Старший — Гришко — обома руками тягнув полотняну торбу, з якої крапала вода. Він торбу намагався вище підняти, щоб не чіплялася за колючки, а вона чіплялася — висоти у хлопця не вистачало. Вовка трохи підтримував торбу, коли згадував, що треба надати допомогу братові. А так крутив головою. Озирався на когось назад і затримував хід, щоб відсталий підтягнувся до строю.

Із-за верб вийшла ще людина. Вона рухалася плутано, ніби заведена. Махала руками без ладу.

Коли блиск від води мені вже не муляв, я чітко зрозумів: людина — Зусель Табачник. Картуза на ньому не було. І нічого на ньому не було. Йшов він голий.

Я для стійкості широко розставив ноги. Чоботи палили мені підошви — навіть крізь траву пробивався жар.

Скинув міліцейського кашкета, помахав у повітрі.

— «Чиї ви, хлопці, будете, хто вас у бій веде, хто під червоним прапором поранений іде?» Гришко, Вовко, до мене! Підспівуйте стройову!

Хлопчики впізнали мій голос і кинулися вперед. Гришко від захвату спробував розмахнутися торбою, але випустив її з рук.

Я не рухався з місця. Ноги приросли. Звело судомою.

Гришко підібрав торбу до живота і закричав:

— Дядьку Мишо! Дядьку Мишо! Ура! Діду, дядько Миша приїхав! Дядьку Мишо, а пістолет у тебе з собою? Даси прицілитися?

З торбою він до мене й підбіг і цю брудну, і мокру цю торбу звалив мені на чоботи. Ноги трохи відпустило. Палити перестало. Але судома не минулася.

Хлопці дерлися на мене за старою звичкою. Чіплялися за ремінь, за портупею. Упиралися босими ступнями в край чобіт.

Напору я не витримав. Осів у траву.