Читать «Дізнавач» онлайн - страница 61

Дурня, непропорційна жодному тверезому глузду. Такі питання довіряти пошті!

Почерк, яким було написано лист, видався знайомим.

Писала Лаєвська Поліна Львівна. Нахил ліворуч, літери тонкі, чіткі, «т» — з кришечкою нагорі, «ш» — з дужечкою знизу. Не рисочки, як нормальні люди іноді роблять, а саме кришечка і дужечка.

З пам’яті постала записка на трельяжі в хаті Лаєвської. Мій службовий телефон з прізвищем, іменем, по батькові. І внизу приписка — «Товариш слідчий». Обведено кілька разів червоним.

І в протоколі допиту свідка Лаєвської Поліни Львівни є її підпис: «Записано з моїх слів вірно — Лаєвська П. Л.» Потім ще попросила перечитати і доповнила без дозволу припискою: «Точно і дуже добре». Протокол цей проклятущий я перечитував незадовго до від’їзду в Рябину. Зазначив, що й почерк у панночки з витребеньками.

Діденко посміхався.

— Ну що, прочитав? Ти мені скажи, яким боком до тебе Зусель припадає? Він би ще написав, що книжку слави складає. Оскандалитися боїться, тому відомості підшиває в зошит. І кому пише, дурень? Фашистському прихвосню, поліцейському посіпаці? Так, Михайле?

Я повернув лист Діденкові зі словами:

— Так, Миколо Івановичу. Абсолютно правильно. Зусель, звичайно, і сам дурний. Але ще гірше того — він кимось міцно підмовлений. І я знаю ким. І ви, Миколо Івановичу, з таким листом у хаті, де діти бігають туди-сюди, сидите на печі і ногами своїми дриґаєте. А якщо цей лист знайде хтось зацікавлений у вас? Піднімуть старі справи. Вам як, сподобається? І запитають, а чиї дітки у вас улітку бігали? А чия дружина у вас улітку на городі маячила з ранку до ночі? А хто приїжджав до вас? Міліціонер із Чернігова? Про якого у листі ні з того ні з сього випитує сіоніст Табачник? І, будьмо відверті, тому, хто вас за комір притисне, насрати, що я герой війни, що мої батьки мученицькою смертю загинули в період фашистської окупації. Вони і мене, і дітей, і дружину загребуть. А людей запитають. А люди скажуть. Таке скажуть, ви самі знаєте. Про вас сказали, і не поперхнулись. І в Караганду вас. До справжніх поліцаїв.

Діденко не посміхався. Обличчя в нього стало зле, біле. Немов сорочка. Несвіжа після вчорашнього. Але все ж таки.

— Що робити?

Я перейшов до наступної частини.

— Віддайте мені лист назовсім. І конверт. І якщо ще від Табачника є — все здайте.

Діденко простягнув листа. Пішов до печі, порився під ганчір’ям, дістав конверт.

— Бери. І той… Я вчора гримав на тебе. Не вибачаюся. Але шкодую, що при дітях. За себе не боюся. Віриш, що не боюся?

— Вірю.

Хоча, будьмо відверті, не вірив ані на копійку. Всі кажуть, що не за себе, а за дітей. Ну, такий порядок.

Йоську і Ганнусю я знайшов на галявині.

Вони рвали волошки. Квіти тільки-но з’явилися. Діти вибирали побільше. Кошик набитий з горою, а вони рвуть і рвуть.

— Стахановці, кінчай роботу! Норму виконано і перевиконано! Пішли додому, я зараз їду. Будемо обідати і прощатися.

Я посадив Йоську на плечі, взяв Ганнусю за руку. Пішли в хату. Крізь волошки, крізь траву. Я подивився на нас збоку. І хвиля щастя пробігла по моїй спині.