Читать «Дізнавач» онлайн - страница 64

Гришко та Вовка горланили пісню про Щорса.

Я сказав, як колись мій найкращий товариш Євсей Гутін:

— Ша.

Вони замовкли.

Я обережно скинув дітей з себе і випростався на весь свій зріст.

Довид стояв переді мною і підтримував під лікоть, як панночку, Зуселя.

Зусель був як з хреста знятий.

Я запитав без суворості:

— Чому громадянин голий?

Вовка миттю пояснив:

— Ми прали одяг. Нас Малка послала. — Хлопчик розворушив торбу і почав пред’являти по черзі мокре ганчір’я: — Ось дідова сорочка, ось штани, ось Зуселя штани, ось кальсони, ось сорочка, ось картуз, ось цей… Діду, оце…

Довид нарешті вставив слово:

— Талес, інгеле.

Я з цікавістю подивився на мокру купу:

— Називається, попрали. Чим прали?

— Милом. — Довид відповів і тут же закричав: — Де мило, діти? Я вас питаю, де мило? У кого мило? Забули? Змилили? Гришко, Вовко!

Мило залишили на березі. Хлопці побігли назад.

Довид як не він запитав:

— Сам приїхав чи з Любою та Йоською?

Я заперечливо похитав головою:

— Сам. Повз проїжджав. Дай, думаю, заскочу, провідаю. Що ти Зуселя тримаєш, не впаде. Йшов сам. І постоїть сам.

Довид відпустив лікоть Табачника.

Я персонально привітався:

— Здрастуйте, громадянину Табачник. Давно не бачилися.

Він не відповів. Дивився мені в очі і не відповідав.

Довид заступився:

— Він сам не свій. Не впізнає нікого. Тут така історія. Вдома розповім. Пішли. Діти самі прибіжать. Ми городами, від очей подалі.

Довид зібрав речі в торбу, абияк запхав, закинув за спину. Я натякнув, що Зуселю як людині незручно йти голому, хоч і городами. Незважаючи на відповідь Довида, що у нього сил немає вмовляти Зуселя прикритися, я особисто зняв ганчірку з голови Довида, обв’язав її навколо заду і переду Табачника.

Запах від Зуселя линув чистий, водяний.

Він пригладив на собі ганчірку і спокійно рушив уперед. Але я наказав Довиду іти на чолі, щоб прийти вірною дорогою.

Діти з’явилися до хати раніше за нас. Малка їх швидко годувала.

Коли ми зайшли, вона крикнула пацанам:

— Геть!

Тих наче вітром здуло. Розпихали по кишенях свої шматки і побігли на подвір’я.

Малка кинулася до Зуселя, загиркотіла з ним, щось випитувала. Він не відповідав, посміхався і тримався рукою за ганчірку, ніби погрожуючи, що зараз скине.

Малка повела його за шторку і там продовжила виховання вже підвищеним тоном.

Довид сів на табурет за стіл. Запросив мене.

Я не поспішав з їжею. Хоч і був голодний. Якщо людина сидить, а над ним інша людина стоїть і вивищується, тим більш у формі, користі більше.

Кажу:

— Розповідай, через що Зусель остаточно з глузду з’їхав. Без зайвого. Ну.

Довид хотів було підвестися, щоб стоячи доповідати, але я його легенько притиснув до табурета. Він дивився на мене знизу вгору і відповідав.

А відповідь була така.

Кілька днів тому приїхала Євка, тягнучи за собою Зуселя. Притягла вона його фактично непритомного. Майже попідруки. Він блукав Лисковицею у жахливому стані. Весь у багні, брудний, обличчя чорне від бруду, нігті на руках обламані до краю. Хтось із знайомих лисковицьких євреїв узяв його до себе в хату й обмив. Повідомили Євку по єврейському зв’язку. Євка Зуселя за комір — і в Остер. При цьому сказала, щоб Довид за Табачником дивився, як за дитям, і нікому його не віддавав, ні в лікарню, нікуди.