Читать «Дізнавач» онлайн - страница 5

Прізвище у неї було інше — Цвинтар, ім’я суто єврейське, старе, як і належить за віком — Малка.

Я запитав, з якого боку вона тітка.

Поки стара усвідомлювала питання, Єва видихнула:

— З єврейського, з єврейського. — І при таких неприємних словах навіть голосу не стишила, як зазвичай люди роблять. Безсоромниця, погань. — А мацу ми зараз швиденько розкришимо курям. Поїдять кури від душі. У нас кури, там, за хатою, ми їм віддамо. Це ми так. Щоб чимось зайнятися. З нудьги і смутку. Лілечки немає. А вона любила з борошном повозитися. Маца — це ж найпростіше. Вода і борошно. І більш нічого. Вода і борошно. Що тут поганого? Ні дріжджів, ні масельця, нічого, нічого, нічого…

Вона наступала на мене зі словами «нічого», і під комбінацією огидного рожевого кольору у неї все гойдалося просто мені в обличчя. Хоч за зростом вона була нижча.

Я вийшов.

Раптом подумав, що у Лілії Горобчик курей не водилося. За хатою розташовувався підсобний сарайчик з мотлохом. До того ж я проявив недбалість у вивченні документів. Не подивився — чи заміжня Єва, на той час багато хто після заміжжя залишав дівоче прізвище. Незрозуміло, чим займається, на які кошти живе.

Уточнення намітив на післязавтра. Щоб дати Єві Горобчик і її так званій тітці розслабитися.

З’явився у формі.

Хвіртка виявилася зачиненою. На гучний стукіт відчинили швидко.

Кравчиня Поліна Львівна Лаєвська, що була під цю хвилину у домі, мене впізнала в обличчя і радісно сказала:

— Усе-таки радянська влада людей зобидити не дасть! Нізащо не дасть! Я щойно це Єві пояснювала. Нема на всій землі такого, що б радянські органи не виявили. Правда, товаришу капітан? Ви про Лілю прийшли розповісти? Якщо щось страшне, так ви спочатку мені розкажіть, а я тихенько потім Євочці піднесу. Просто на тарілочці піднесу. Обережненько. Я вмію. Ви мене знаєте.

Вона промовляла зайві слова і не квапилася пускати мене в хату. Я зробив зауваження, що перебуваю при виконанні і нічого непотрібного слухати не бажаю.

Рушив уперед і сам штовхнув двері.

На кухні був лад і все блищало.

Лаєвська протиснулась повз мене в двері. Причому навмисне зачепила об’ємною ногою.

— Вибачаюся, товаришу капітан. Я вас збентежила. От ви при виконанні, а зашарілися. Це з мого боку негарно. Євочка вибігла в магазин. А Малка спить. Там, за шторкою і спить. Як немовля. Правильно кажуть: що старе, що мале.

На столі — невеличкому і круглому, з плетеною білою скатеркою, стояли дві чарочки-наперстки, карафка з вишневою наливкою. Наливка, відразу видно, торішня, тому що, по-перше, нового врожаю ще треба дочекатися, а по-друге, дуже загускла. Аж на склі всередині прилип темно-бордовий шар. Ніби кров.

Лаєвська розпоряджалася, як у себе вдома, дістала ще одну чарку.

Покрутила її перед своїми очима і запитливо простягнула мені:

— Ви, звичайно, випивати наливочку не будете, а я задля годиться на стіл поставлю. Щоб по-людськи.

Я не хотів створювати конфлікт на порожньому місці і ствердно кивнув.

Лаєвська присіла.

Присів і я.

Вона не витримала тиші перша: