Читать «Дізнавач» онлайн - страница 34

Кажу з порога, без «добридень», без нічого:

— У нас з Любочкою біда.

Вона аж присіла. Намацала рукою віденський стілець, підтягла до себе. Гепнулася.

— Діти?

— Так, Поліно Львівно. Йосип. Захворів, а в лікарню ніяк не можна. Люба категорично проти. А хлопчика треба сильно ізолювати від Ганнусі й від самої Люби. Вона вагітна, є ризик заразитися. Прийміть до себе. Я дам гроші, домовлюся з лікарями, щоб ходили до вас. Тобто до нього. Сам буду ходити і вночі з ним сидіти. Вам тільки площу надати.

Вона спокійно відповіла:

— Так. Зараз поїдемо і заберемо хлопчика. З лікарями я сама домовлюся. У мене клієнтка є. Не відмовить. Дитячий лікар. Але чому в лікарню не можна?

Я не міг утямити, що відповісти. Малодушно затнувся.

Витиснув з горла:

— Розумієте, Поліно Львівно, часи такі. Люди налякані. Є до того підстави, обговорювати не будемо. Але факт очевидний. Ви ж самі газети читаєте.

Вона підвела голову і звідти, наче з недосяжної для мене висоти, глянула на мене. А я біля дверей стояв на весь свій зріст. Але вона примудрилася згори вниз на мене глипнути. Глипнула і зупинилася на моєму обличчі. Помовчала.

Потім тихенько з присвистом і каже:

— А, ну, звичайно. Там же ж ці, як їх, у білих халатах. Євреї. Як же. Знаю. Не хвилюйтеся, Михайле Івановичу, дорогенький. То лікарі. Вони ж навчені позбавляти життя. А я і не лікар, і ніхто подібний. Я сама матусею була. Єврейською матусею. Я, можна сказати, просто єврейка без халата. Без білого, принаймні. Ви ж кольори добре розрізняєте? Який на мені?

Вона погладила себе по гаптованому шовку від грудей вниз і на товстому стегні стиснула пухкий кулачок.

І цим пухким своїм кулачком ляснула:

— Що, згодилася жидівка?

Я відверто відповів:

— Згодилася. Коли дитину рятуєш, усі згодяться.

Вона відвернулася. Так різко, що стілець від натуги скрипнув.

І голосом, інакшим, не гидотним, яким вона зазвичай до мене зверталася, промовила:

— Так. Коли дітей рятуєш — усі згодяться. Усі.

Лаєвська зібралася вмить. Вона — на автобусі, саме під’їхав до зупинки по дорозі — до Любочки, я ловив машину, щоб транспортувати Йосипа з Коцюбинського на П’яті Кути.

Коли їхав додому за хлопчиком і Лаєвською, подумав, що погарячкував. Можна було з дому відвезти Йосипа в лікарню, а Любочці сказати, що до Лаєвської. Але тут же зрозумів, цей номер не пройде. Любочка захоче відвідати, хоч разок — і що? Ні, я вчинив правильно. Шкодував, що в пориві видав Любину вагітність, але в цілому — правильно.

Лаєвська все зробила, як обіцяла. І я, як обіцяв.

Вирішили з нею, що приходитиму не щодня і дивитися на хлопчика буду здалеку, щоб самому про всяк випадок не виявитися переносником зарази.

Лікування просувалося швидкими темпами — як заведено в природі таких речей.

Посилене харчування, ліки, догляд Лаєвська взяла на себе. Я, звичайно, збирався все до копійки повернути їй з найближчої зарплатні.

Вона так і сказала:

— Віддасте. У мене поки вистачає. Не вистачить — у Євочки візьму.

Мала на увазі Єву Горобчик.

Я машинально запитав, чим займається Єва, звідки у неї прибутки на новому місці, чи влаштувалася вона на роботу.