Читать «Дізнавач» онлайн - страница 19

Перед потягом прогулявся вулицею Цеткін.

Будинок 23 не видавав жодного звуку.

Я обігнув будівлю ззаду, переліз через паркан.

У курнику мертва тиша. Двері розчинені, ані пір’їнки, ані зернинки.

Остер — відома єврейська місцевість. Приблизна більшість євреїв. Решта українці. Трохи росіян.

Посеред руйнувань подекуди росли будови. Непоказні, але з добротного лісу. Вдома — не вдома, але й не зовсім шпаристі бараки. Люди самі для себе будували. Дошка до дошки пригнані на совість. А потім ще й обшиють дранкою. Жити та жити.

Остер зустрів мене весіллям. Одружувався єврей з єврейкою. І гості, будемо відверті, суцільно євреї. Не без українських товаришів, але загалом і в цілому. Лунала єврейська мова, особливо з боку старих.

Веселощі вже сягнули такого ступеню, що танцювати вивалили з хати надвір.

Грав оркестр — скрипка, бубон, акордеон. Я відразу зазначив: акордеон трофейний, німецький. Надивився в Німеччині. У німців два інструменти для веселощів — губна гармошка й акордеон. У євреїв скрипка, ясна річ. Тепер ще й акордеон додали. А скрипаль якийсь недороблений. Абияк. Потім зрозумів — шульга. Скрипку не по-людськи тримає.

Грали начебто життєрадісно, але нудно. Підспівували мало. Коли заграли українську — «Ти казала у неділю» — загорланили всі. Хором. Пісня що треба. На віки. Народна.

Що характерно, єврейські діти у великій кількості. І малі, і старші — різної статури. Здебільшого худенькі та хирляві. Але й товсті в тому числі. А українські — всуціль худенькі. Порода. Єврейська дитина краще засвоює їжу. Або годують її особливим способом, як гуску на заріз. Упихають у горлянку. А наші: поїв, не поїв — бувай здоровий, біжи з хати.

Я, як сторонній, швиденько пройшов повз.

Але за мною ув’язався член весільної команди з червоною пов’язкою на рукаві:

— Товаришу, випийте з нами за здоров’я молодих. Запрошуємо від усієї душі.

І так у мене вчепився, кліщами не розтягти.

Горлає, як скажений:

— До нас ідіть, до нас! Усіх запрошуємо! Увесь Остер гуляє!

І — цілковита увага до моєї особи з тилу і з флангів.

Я, звичайно, не мушу. Тут тільки зачепись язиком, одразу розкрутять на повну котушку. Звідки? Хто? До кого? Навіщо? Дешевше підкоритися і потім непомітно зникнути.

У голові миттєво склалося: якщо запитають, скажу, що проїздом, зі службовою метою.

Зайшов у хату. Там навколо столу гуртувалися деякі гості. Ясна річ, панував безлад. Тарілки з недоїдками, пляшки напівпорожні. Нічого підозрілого.

Від фаршированої щуки у пів-столу — голова і хвіст. Голова теж нашпигована, як у євреїв прийнято. Але не з’їли.

Я відцурався, що через поранення міцного не вживаю. Попросив чистої водички. Мені дали склянку узвару: червоний, з калиною, грушами. Як годиться.

Я підняв склянку і кажу:

— Спасибі, товариші. Бажаю щастя і спасибі, що покликали за свій стіл.

Увійшли молоді. Вона — здорова дівка років до тридцяти. Волосся чорне, кудлата. Очі, щоправда, гарні. Чорні. Наречений трохи підкачав зростом і статурою. Але на обличчя нічого. Не страшний. Старший за неї. Років на п’ять. Масть — русява, з рудизною. Очі різного кольору — одне блакитне, друге ясно-каре. Рідкісна прикмета.