Читать «Дізнавач» онлайн - страница 17

Люба кивнула:

— Я її навіть не думаю засуджувати. У них нація така. Треба знати і мати на увазі.

— Саме так. А яблука — що ж, вони ні до чого.

Підійшла Ганнуся, узяла рум’яне яблуко, надкусила. І сік по підборіддю потік.

Я витер долонею. Обережненько. Обійняв доньку з усією можливою ніжністю.

Входини ми як такі не святкували. Об’єднали з моїм виходом у чергову відпустку. Серед гостей і Євсей, звісно.

Треба визнати, в той час загострилися косі погляди на євреїв. Деякі товариші зі служби навіть натякали, що Євсей Гутін — мені не надійний товариш. Але я не реагував.

Бували випадки перегинів — і євреїв звільняли невиправдано, а як данину ситуації космополітизму. Але це лінія партії, і її не обговорюють узагалі. А від Гутіна я не відмовлявся. І він це цінував.

Входини вийшли чудові. Душевні.

Любочка наготувала всього. Ганнуся їй допомагала як могла. І на стіл вони подавали удвох. Ганнуся знизу, зі свого зросту, а Любочка впевнено, зверху ставила на стіл: як з неба лягали на землю, ну, на стіл, Любоччині пиріжки з начинкою, пампушки з часником для борщу, холодець, вінегрет і таке інше.

Краса сімейного життя обіймала мене зусібіч і аж заважала дихати.

Ми з товаришами між собою переговорили, що якби всі вміли культурно відпочивати, нам було б менше роботи. Жартували, ясна річ.

Гості були дуже задоволені.

Після всіх залишилися ми з Євсеєм.

Любочка з Анею мили посуд на кухні.

Євсей між іншим сказав:

— Довид Сергійович ходить сам не свій. Не збагну, що з ним коїться. Впевнений, що Табачник воду намутив. Пам’ятаєш, я тобі про Табачника, дурника перехожого, розповідав?

— Ну.

— Довид товче, що політика трошки пішла в інший бік: замість організованого вивезення євреїв призначено їх по одному вбивати. Це ж треба таке вигадати! Вбивати під виглядом бандитизму, щоб капіталістичний світ не хвилювати. З бандита — хто спитає? А якщо за вказівкою партії, то можуть і ґвалт за океаном підняти. А їх по одному хіба повбиваєш? Дурня. На голову не налазить.

— Їх? А ти не рахуєшся?

Євсей закрутився на місці. Начебто по кишенях став шукати дріб’язок, а він у дірку провалився, в чобіт чи ще куди.

— Гаразд. З Табачника нічого взяти — волоцюга, жебракує, байки розказує. Шкідливі, але байки. Натомість Довид ще сповна розуму. Усім відомо, що сповна. Ти б йому вкоротив язика. Не нам вирішувати лінію. Ясна річ, якщо організовано вас усіх евакуюють — для вас же й краще. Ти, наприклад, на новому місці роботу собі одразу знайдеш. Ви коли окремо опинитеся, у вас так само злодії лізтимуть в очі. І бандити. І шпана. А іншим — професорам-академікам, звичайно, страшнувато. Пошани їм буде менше. І грошей менше. Довкола ж такі самі — професори-академіки-скрипалі-піаністи. Ти тільки уяви — повезуть вас у нову місцевість, і ви влаштуєте там собі єврейський рай. Ти будеш головним міліцейським начальником. Ну, не головним, але на керівній посаді. Хіба погано? Інтелігенція пише вірші, музику, кіно. Ви маєте дякувати.

Євсей начебто щось намацав у кишені, радісно кивнув:

— А ми й дякуємо. Дякуємо. Ось, знайшов. — І тицяє папірець трубочкою. — Довид адресу залишив. Поїхав до Табачника в Остер на побивку.