Читать «Дізнавач» онлайн - страница 21

У мені, будьмо відверті, нуртувала злість. Але я себе не стримував.

Не сьогодні-завтра запроторять до дідька в зуби, в голий степ і сніг, ти збирай клунки, вузли в’яжи, золотце розпихуй по таємних місцях. А вони одружуються. І дітей скільки бігає. І сміються. І півників на паличці смокчуть. Солодко. Хочете, щоб солодко було? Буде. Обов’язково буде. Не той зараз час, щоб не солодко.

На Фрунзе до землянки я не пішов. Завернув на сто вісімдесят градусів.

Возів із п’ять змінив. Кілька полуторок. Підвозили — грошей не брали. Свої хлопці, українці.

Узяв курс на Рябину.

Рябина була жива. Центральна частина — Полотнянівка — порожня. Але собаки вайлують, гуси ходять. Люди на роботі, в колгоспі.

Настрій мій трохи покращився.

Я поїхав до Харкова у віці вісімнадцяти років — за комсомольським направленням. Батько постарався правдами й неправдами.

Приніс направлення в хату, ніби знайдений скарб.

Каже:

— Їдь, синку, у Харків. Тут усе одно не життя. І не буде.

Я й не збирався. Будемо відверті: вчився посередньо. Голодний, холодний. Ходив до школи пішки вісім кілометрів. Я більше любив і знав природу. Наш учитель у першому класі Діденко мене за це цінував. Я дохідливо розповідав одноліткам, що пори року змінюються обов’язково і завжди, треба тільки знати про це. І не лякатися, що холодно. Або дощ. Чи спека.

Але батько сказав, і я поїхав учитися.

Далі — війна. Добровольцем на фронт. Якщо маєш освіту, хоч і неповну, відразу з молодшим офіцерським званням. Пішло-поїхало.

Після перемоги в Рябину не поїхав. Серце підказувало — не треба. Ті, хто в могилі,— нехай там і лежать спокійно. Я їх не підійму. Без діла турбувати — дурниці для нервів. А з рештою — робити нічого. Неминуче нове життя.

Іти мені в даному населеному пункті — фактично нікуди. На цвинтар, щоб люди не дорікали і не обговорювали — раз. До вчителя Діденка Миколи Івановича як до єдиної дорогої людини за спогадами — два. І крапка.

Ішов я на цвинтар і мені було соромно. Якби не євреї з їхніми дурощами, якби мене батьки мої так не виховали, що найперше — честь і совість, гуляв би я відпустку в Чернігові з родиною. З Любочкою, з Ганнусею. Та й годі.

Раптом мене пройняла думка, що сам я могил не знайду.

Завернув до Діденка. Якраз по дорозі.

Стукав у хату і сумнівався: живий? І похилий вік, і турботи.

Але Діденко мало що відчинив двері сам, то ще й міцно мене обійняв. Упізнав з першого погляду. А років йому на той момент було не менше, ніж сімдесят.

— Ну що, Михайлику, вибрався до нас? Згадав, хлопчику, згадав… Надовго?

— Ні. У вас переночую, якщо пустите. Подивимося потім, на скільки затримаюся. На свіжу голову розсудимо. Вдома скоро не чекають. Відпустка у мене.

— І де ж твій дім тепер? У Харкові?

— У Чернігові. Знаєте таке місто?

— А як же ж. Знаю. Був я там. До війни і був. Саме перед нею. Під Троїцькою горою зупинявся. На вулиці Тихій. Є ж така?

Серце моє тьохнуло. Знову Троїцька.

— І в кого ж ви там зупинялися, Миколо Івановичу?

— О, то така людина!.. Єврей. Щось на зразок рабина. Знаєш, хто такий рабин?