Читать «Дізнавач» онлайн - страница 15

Я поговорив з товаришами, проаналізував ситуацію. Ставлення до мене керівництва не змінилося. Добра слава як була, так і залишилася.

Закинув вудку на всяк випадок:

— Усе життя мріяв десь у райончику попрацювати. Тиша-спокій. Примиряй чоловіків з жінками, та й по всьому.

Саме під ту пору після партзборів поверталися з нашим кадровиком.

Він мене по плечу поплескав і по-доброму пожартував:

— Такими, як ти, Мишо-Михайле Івановичу, — не розкидаються. Час зараз не той, щоб кадрами кидатися. Ми тебе ні в який район не віддамо. У найпередовіший — і то не віддамо. І квартиру тобі виділимо. Так і знай. І дружині скажи, щоб готувалася.

Ця радість загородила нам з Любочкою увесь білий світ. Незважаючи на те що Ганнуся підхопила на Десні запалення легенів, і більше місяця ми її доглядали за допомогою лікарів у хатніх умовах, ми жили майбутньою радістю простору й окремішності.

У кінці вересня дали однокімнатну квартиру з помірною кухнею. На Коцюбинського. Там полонені німці побудували цілу вулицю. Наш будинок — ближче до нового базару.

В’їхали. І без другої дитини обійшлося. Пощастило.

Сюсюкала, сюсюкала, усе кругом обнюхала, до вбиральні двері відчинила.

Кивнула, ніби задоволена:

— Так. Мені розповідали про ці будинки. Теплі. Головне — теплі.

Люба почула голос Лаєвської, вийшла зустрічати, як годиться.

— Яка нам радість, Поліно Львівно, дорогенька, що ви до нас завітали! Зараз будемо пити чай з варенням різним. Тепер не знаю, тепер діляночки у нас немає, тепер не буде варення. А поки є.

Лаєвська розводила руками, обмацувала пальцями й очима обстановку. Звичайно, барахло. Ми з надією з Любочкою по копійці відкладали, але не навідкладали ні на що путнє. Зараз — при Лаєвській, мені захотілося виправдатися за це.

Чорт потягнув мене за язик:

— Так, ми люди небагаті. Не те що ви. Ви вмієте копієчку до копієчки складати і ховати. А ми — ні.— Спеціально з наголосом на «ви».

Лаєвська засміялася:

— Це я вмію? Їм що хочу. На продукти буквально все і йде. Під старість усі люблять попоїсти. На свою фігуру навіть махнула рукою.

Вона для наочності махнула рукою. Але сукню під макінтошем пісочного кольору підняла на скількись-то, щоб показати своє пухке, огидне колінце.

— Ой, та що казати! Минула моя молодість безповоротно.

Цим колінцем вона мене дряпнула по горлу:

— Що ви, Поліно Львівно! Ще заміж вийдете. Доживати будете, як за кам’яною стіною. Якби ви мене запитали, я б вам і чоловіка порекомендував. Довида Срулевича Басіна. Удівець. Єврейської національності. Саме для вас. Він, кажуть люди, теж копієчку має. Ну, у вас без копійчини не буває…

Навіщо сказав, нащо підсунув Довида — не знаю. У мене буває — скажу щось влучне немов зі стелі.

Лаєвська натяк на її національність і особливості поведінки, звичайно, зрозуміла. Але взнаки не дала. Тільки мій досвід дозволив визначити, що вона зчепила зуби.

— Та що я? Діло минуле. Я вам, Любочко, платтячко принесла. Відпрасувала і принесла. А то ви стомилися з переїздом. А в мене крій, люди даремно не скажуть, і з однією приміркою доробити можу. Так я на око і закінчила. Хотілося скоріше вас порадувати. Щоб чоловік помилувався. Міряйте негайно. Міряйте, я вам кажу!