Читать «Дізнавач» онлайн - страница 152

Маргарита Хемлін

Поліна стиснула губи. Не сердечком, як зазвичай, а прямою товстою лінією.

— Гаряче, Поліно Львівно? Пече? Як Лількою? Звідки ви взяли ножа, від якого Лілька загинула, здогадуюся. А навіщо ви його Євсею притягли?

— Довид розповів? А хто ще. Довид. Якби сам Євсей — зі мною у вас інша розмова була б. Я його принесла, щоб мати на вас управу, Михайле Івановичу. Я його принесла з Ліліною кров’ю і вашими відбитками, бо ви мені потрібні були. Ви у мене Лільку забрали. Вкрали. Ви мені від неї нічого не залишили. Від дітей моїх ви мені нічого не залишили. Я подумала так. Я хоч і не молода. Але й не стара зовсім. Сара народила коли? Коли їй під дев’яносто стукнуло. А у мене ще по-жіночому кров йде за терміном. Ось що я хотіла. Ось для чого я ножа Євсею принесла. Не кривіться, Михайле Івановичу. І лягли б зі мною. І все таке інше. А Довид затію мою зіпсував. Ніж вистежив і Зуселю віддав. Зусель — назад мені. Приніс чистенький. Він у мене управу на вас забрав. Ножик почистив — і все. Не стало на вас управи. Залишилося мені вас тільки гнати і гнати, гнати і гнати. Я вам чесно зізнаюся, навіть плакала над цим ножиком. А Зусель! Приніс, дурень, причому з образливими словами, що я людей лякаю, а треба у спокої тримати для подальшого. А для чого — подальшого? Далі тільки яма все одно. Не кажучи про Євсея, який узагалі нашкодив до краю — убив себе наповал. Наповал! Уявляєте, до чого дійшов! Але треба про інше сказати. Я з мертвими не рахуюсь, хто більше винен. І ось. Я дивувалася, чому у вас з Лількою дитина не зачиналася. Може, подумала, Ганнуся у Любочки вашої нагуляна? Сидіть, сидіть, усяке буває. Я з Любочкою познайомилася, розмови з нею говорила про це саме. Як баба з бабою. Ні. Ваша Ганнуся. Про Лільку я зі зла бовкнула Любочці. Визнаю. Але ви зрозумійте моє становище. У вас і Любочка, і Ганнуся. І Йоську ви тоді забрали. А у мене — пшик. Пшик! Ви уявляєте?

І тут Лаєвська посміхнулася. І стулила губи сердечком.

Я запитав:

— Чому до Євсея побігли? Мені Довид розповів, що у вас із ним справи крутилися. І Белка підтвердила. Євсея я вам, Поліно Львівно, не пробачу. Як хочете. Євсей — окремо.

Лаєвська склала руки на грудях. Розчепірені пальці притиснула, ніби хотіла щось вичавити з-під халата наверх.

— Ви мені зуби не заговорюйте, Михайле Івановичу. У нас чесна остання розмова. Євсей знав, що ви з Лількою крутите. Євсей мені добре допомагав. Я ж, коли по дитбудинках їздила, бачила, і за документами читала — мені давали, я довіру людей умію здобувати, — є єврейські діти. Деякі свої прізвище знають, деякі — ні. Але якщо хлопчик обрізаний — питань немає. А йому і прізвище інше, і ім’я інше. З Євсеєм я познайомилася з приводу його тестя — Довида. У мене клієнтка обшивалася — сусідка Євсея. У літах, саме Довиду до пари. Теж удова. Єврейська жінка. Культурна. Попросила мене посватати за Довида. Я в таких випадках відповідально підходила. Мова про людське сімейне щастя. Познайомилася спочатку з Євсеєм, у нього розпитала про Довида, про його настрої щодо жінок. Євсей поставився з розумінням. Я клієнтці переказала. Кажу, підтвердьте своє рішення — і я безпосередньо закидаю вудку до Довида. Вона на поступки. Каже, подумала, подумала, навіщо мені на старості років за кимось доглядати. Загалом, Довид відпав, а з Євсеєм я дружбу не залишила. Розповіла йому про єврейських дітей. Без умислу. Від душі. Він каже: «Так, скільки євреїв у війну просто так ні за що повбивали». Я кажу: «Як ні за що? За те, що євреї. Батьки з фронту повернулися — а дружин-дітей немає. Або матері, припустимо, живі залишилися, а дітей знищили фашистські гади і їхні посіпаки. Треба виправляти становище». Євсей висловив думку, що якби наш уряд поставив такий заклик перед єврейським народом, то не було б відбою від бажаючих усиновлювати-удочеряти.