Читать «Дізнавач» онлайн - страница 149

Знову присіла.

— Ну, і що ви, Поліно Львівно, стільки часу мовчали, дурня клеїли. Що ви мені відверто не сказали. Чи написали б куди треба. Мене б за комір та на сонечко. Ви б залишилися задоволені.

Поліна відкинулася на спинку стільця, але тут же відхилилася вбік — мокро. Знизала плечима.

— Мені не треба за барки. Мені треба, що тепер вийшло. Ви ж, Михайле Івановичу, самі прийшли. Не вперше. Але востаннє. Я — баба. Я печінкою чула щоразу: це — не останній. Ще побігає. Ще помучиться. А зараз знаю — останній. І ви знаєте.

— Знаю.

— Ну то що, товаришу слідчий, зігрілися?

— Ні. Підкладіть дров, будь ласка.

Поліна підклала. Вогонь там ще був, але слабкий. Вона не ворушила, щоб розгоралося. Саме зайнялося. Дивилася і дивилася.

— Сідайте, Поліно Львівно. Давайте відомості зводити разом. Заради останнього разу.

— А що зводити? Лільку я в такому вигляді знайшла біля смітника, згадати гидко. Взяла до себе в хату. Ви про дівчаток моїх знаєте? Мали знати вже за моїми розрахунками. Напитали по крапельці. Точно?

Я кивнув.

— І у Гилі Мельника були?

— Був.

— Ну, от. Лілька мені так і доповіла: тільки Гиля знає повністю. Розповіла мені, значить, Лілька, я її у себе залишила жити. Привела до тями. Закликала брати приклад з мене. Без прикладу не можна. Я їй казала: ось у мене троє дітей убили, не рахуючи чоловіка, я зла мушу бути, з глузду з’їхати. А я тримаюся. І ти, Лілько, тримайся. Змушувала її сукню вдягати, волосся в зачіску збирати, а не хвойдою ходити. Ну, чимось мені треба було її тримати. Я їй пояснювала: ти повинна мені допомагати в житті, я без тебе пропаду, ти остання, хто моїх живих дітей бачив. Ти мені замість них. Одна за трьох. Звичайно, збільшувала її роль, щоб підтримати. Потім за свої гроші їй халупку купила. За копійки. Але поступово ми з нею трошки довели до пуття, перебудували, не текло згори — і добре. А далі Лілька прочумалася. Я порадила казати, що хатка їй дісталася від бабусі, яку вона доглядала. Люди всякі бувають, питання б почали ставити: „Чого це Лаєвська на свої гроші Горобчик хату купує?“ А для мене гроші — сміття. Мені за одну сукню платили, як у вас, Михайле Івановичу, оклад за місяць. Жінка сидітиме без хліба — але сукню зробить. Дуже мені треба було, щоб Лілька у мене була під боком. У свою відпустку вона завжди зі мною їздила по дитячих будинках. Дітей з нею дивилися. Вона каже — ось та схожа на Мілочку. А я дивлюся — ні, не схожа зовсім. На Раю, старшу мою, якось знайшли дівчинку дуже схожу. Поговорили з нею навіть. Лілька аж за руку мене щипає — схожа, вилита. А я з голосу чую — ні. Наступного дня приїхали знову — на свіжу голову подивилися. І Лілька погодилася — не схожа. На середню мою Сонечку взагалі жодної не трапилося хоч на крапельку схожої. Ви уявляєте, Михайле Івановичу. За стільки років. Лілька 14-го року. У 47-му, коли ви з нею зустрілися, їй виповнилося 33. Цілком могла народити. Я їй сказала — я ж розуміла, хоч і робила вигляд: не знайду собі дівчаток, щоб як мої. Я їй кажу — народи, Лілько. Нехай наполовину від кого захочеш, а наполовину твоє. А на тобі мої дівчатка відображаються. Виростимо цю дитину. Добре б теж дівчинку. Але якщо й хлопчик — нічого. До того ж у близнюків часто близнючки й народжуються. Я сподівалася. Лілька вибрала вас. Ви, Михайле Івановичу, мало того, що самі із себе гарний чоловік, то ще й на мого Зиновія схожі. У вас, українців, іноді трапляються такі обличчя, що викапаний єврей. Не ображайтеся. Я подивилася на вас якось, мені Лілька підказала, коли чекає вас до себе. Подивилася і вирішила остаточно. Те що треба. Лілька по-жіночому радилася зі мною з усіх питань. Тож ви майте на увазі, що я з вами третьою поруч була. Для контролю. Але — не виходило у неї, не виходило. А ви прикипіли до неї. Ось вашого пригріву Лілька й не витримала. Поскаржилася: „Дивиться Цупкий, ніби хоче вбити. Я йому поперек усього його життя. Він приміряється, як краще мене позбутися“. Безповоротно ви її, Михайле Івановичу, скалічили своїм ставленням.