Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 92
Малгожата Гутовська-Адамчик
— Певне, якась незлецька марка якраз охолоджується в директриси.
Вийшло навіть краще, бо Клаудія лише зітхнула й глянула на небо, ніби сподіваючись звідтіля допомоги.
Проте директорка зовсім не була схильна кидатися на Клаудію відразу в дверях. Власне, до великої перерви взагалі нічого не відбувалося. Учителі щосили вдавали, наче Клаудії взагалі немає, і це виходило в них дуже навіть природно. У класі думки розділилися: одні вдалися до вчительських фокусів, решта пробувала дівчину підтримати, і це було ще гірше. Клаудія не потребувала співчуття стількох осіб одночасно. Тільки Зоська з Агатою не пхалися наперед. Клаудія це помітила й була їм вдячна.
Та під час перерв вона була беззаперечною зіркою. Їй здавалося, що на неї всі озираються. Люди, яких вона майже не знала, раптом віталися з нею: «Привіт!», і за інших обставин це, без сумніву, справило би їй приємність.
— Дивляться, як виглядає той, хто встав із труни, — сказала вона Агаті.
— А навіщо ти, власне, це зробила? — пролунало у відповідь питання, до якого вона була неготова, хоча явно мусила знати відповідь.
— Сама не знаю.
— Не хочеш, то не кажи. Але ти повелася трохи як сцикуха.
— Відмахайся, ок?!
— Не забагато ніжностей? — поцікавилася Зоська, яка щойно до них приєдналася.
— Позавчора врятували мені життя, а нині влаштовуєте розборки? Було не пхатися. Принаймні я мала би з усім спокій!
— Та вже не дякуй, не варто!
— Вона досі в шоці, — захищала Клаудію Зоська.
— Ні в якому я не в шоці! Просто ненавиджу, коли хтось втручається в моє життя!
— А-а-а, ну, то перепрошую! — відказала Агата, підхопила свій рюкзак і подалася в інший бік коридору.
Цього разу Клаудія більше не уникала класної керівнички. Сама пішла до вчительської. Коли Беата Крупа вийшла в коридор, Клаудія аж забула, що хотіла сказати.
— Я… Ну… Я про ті гроші…
— Твоя мама вже все зі мною залагодила. Я сама переказала гроші.
— Ви їм не розповіли, правда?
— Ні.
— Я відпрацюю, мати мені влаштує роботу в будинку для старих, я хочу, щоб ви знали. Я прибиратиму там щосуботи.
— Дуже добре.
— І… Як ви гадаєте, можна, щоб Зоська знову була старостою?
— Не розумію.
— Вони не знають, зате я знаю. Забагато я всього зіпсувала.
Учителька уважно подивилася на Клаудію, ледь насупившись.
— Коли не бачиш кольорів, — Прагнення намагалося пояснити хлопчикові якомога простіше, — у твоєму житті менше радощів, бо кольори… Кольори — вони…
— Які?
— Гаразд, почнемо спочатку. Кольори… Як би це тобі пояснити? Може, так? Кольори нагадують музику. Деякі веселі, інші — сумні, одні тихі, інші — крикливі. Деякі скромні, інші сповнені пихи.
— А зелений?
— Зелений? Це мій улюблений колір. Уяви, що тобі гаряче.
— Уже! — голосом, сповненим незвичної для нього готовності до співпраці, вигукнув Петрусь.
— А тепер уяви приємну прохолоду.
— Уже!
— І що?
— А що?
— Яке це почуття?
— Хіба я знаю? Звичайне.
— Ніщо не буває звичайним. Запам’ятай! Усе може бути сумним або веселим, страшним або заспокійливим, піднесеним або гнітючим, знаєш це слово?
— Ні.
— Зрозуміло. Може, воно й на краще. А взагалі декому в житті щастить.
— Кому?
— Не ухиляйся від теми. Мені точно не пощастило. Тобі, ну, тобі ж!
— А що таке щастя?
— Скільки дурних запитань! У твоєму віці треба щось тямити в житті, га? І не питай, що таке тямити!
— Добре.
— Ти знаєш, яке відчуття, коли поринаєш у блакитній воді? Заглиблюєшся в зелений ліс? Коли несподівано спека змінюється прохолодним затінком під деревом?
— Ні.
— Принаймні він каже щиро! — з помітним невдоволенням зауважив голос. — Ти й справді цього не знаєш? Як виглядає ліс? Вода? Глянь угору!
Петрусь задер голову.
— Що ти бачиш? Який колір? — нетерпеливилося Прагнення.
— Сіре небо.
— Якраз нині небо блакитне! Будь-яка миша, будь-який птах, людина й навіть дерево тобі це скаже.
— Дерева не розмовляють! — заперечив Петрусь. — Хіба що в казках.
— А звідки ти знаєш, що ми зараз не в казці? — запитало зненацька Прагнення.